Розділ 10

Вечір був теплим і тихим, і Кетрін, відчуваючи тягар думок, вийшла до саду. Вона йшла алеєю троянд, коли перші краплі дощу впали на її плечі. Спершу це була легка злива, але за кілька хвилин небо розірвалося громом, і дощ хлинув рікою.

Вона засміялася — сміх звільнений, щирий, мов у дитини. Її сукня прилипла до тіла, волосся злегка розсипалося по плечах, але Кетрін не зважала: у цей момент світ здавався вільним і справжнім.

______

— Ви знову втікаєте, леді Кетрін, — пролунав голос за спиною.

Вона обернулася. Сер Філліп стояв під дощем, не намагаючись знайти укриття. Краплі стікали по його обличчю, але очі горіли так, що серце Кетрін пропустило удар.

— Чи, може, ви знову дивом опинилися там, де я? — відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання жартом.

— Я завжди там, де ви, — сказав він твердо. — Навіть якщо ви цього не помічаєте.

_____

Він підійшов ближче. Дощ бив по них обох, роблячи все навколо нереальним. У його погляді вже не було стриманості, лише відчайдушна рішучість.

— Я клявся собі мовчати, доки не буду впевнений… але більше не можу. Ви мучите мене, Кетрін. Ви — кожна моя думка, кожен подих.

Її губи тремтіли. Вона підняла руку, торкнувшись його щоки, відчуваючи тепло навіть крізь холодні краплі.
— І ви — мої, сер Філліпе, — прошепотіла вона.

_____

Він нахилився, і їхні губи нарешті зустрілися. Поцілунок був палким, жадібним, але водночас повним ніжності, яку він так довго стримував. Вона відчула, як його руки обіймають її, захищають від усього світу, що зник у шумі дощу.

Кетрін більше не сумнівалася: це почуття сильніше за будь-які плітки, за будь-які умовності. І тепер вона належала йому, як і він — їй.