Розділ 3.

Вечір опускався на маєток несподівано швидко. Небо затягнуло хмарами, й важке повітря передвіщало грозу. Кетрін стояла біля стайні, гладячи свого улюбленого коня — ворону кобилу на ім’я Луна.

— Тобі також не до вподоби цей настрій у повітрі, еге ж? — прошепотіла вона тварині, коли раптово вітер різко хитнув двері.

— Леді Кетрін, — пролунало ззаду.

Вона озирнулася й побачила сера Філліпа. Його постать у темному сюртуку здавалася ще біль­шою на тлі бурі, що насувалася.

— Ви тут? У таку погоду? — здивувалася вона.
— Я теж непокоюся про коней. І про вас, — додав він після паузи.

Кетрін відчула, як щоки спалахнули, проте вона відвернулася до Луни, приховуючи хвилювання.

_____

Грім розколов небо, і кінь різко заржав, рвонувшись убік. Кетрін не встигла відскочити, і, втративши рівновагу, могла б упасти, якби Філліп не схопив її за руку. Його долоня була гарячою, міцною, і він різко притягнув її до себе.

— Обережно! — його голос звучав твердо, як наказ.

Кетрін відчула, що стоїть зовсім близько — настільки, що чула стукіт його серця під тканиною сюртука.

— Дякую, сер, — прошепотіла вона, все ще задихаючись від переляку.

Він не відпускав її відразу. Його погляд затримався на її обличчі довше, ніж дозволяли б пристойності. Мить — і здавалось, що він ось-ось порушить усі правила й схилиться до її губ.

Але замість цього він повільно відступив, відпускаючи її руку.
— Вам слід повернутися до маєтку. Буря стає сильнішою.

_____

Коли злива нарешті вщухла, сад освіжило прохолодою. Кетрін, у легкому плащі, вийшла на алею, аби вдихнути запах мокрих троянд. Вона не сподівалася когось зустріти, але під альтанкою знову стояв він.

— Ви й справді з’являєтеся там, де я найменше очікую, сер Філліпе, — сказала вона, намагаючись зберегти легкість у голосі.
— Або там, де ви найбільше потребуєте, — тихо відповів він.

Вона мовчала, не знаходячи слів. І лише краплі дощу, що все ще спадали з гілок, були свідками того, що між ними зароджується щось значно сильніше, ніж випадкові зустрічі.