Розділ 9

Макар

Я ставлю її сумку на заднє сидіння й обережно зачиняю дверцята. Наче там не речі, а щось крихке. Можливо, так і є. Її довіра — точно крихка.

Сідаю за кермо, заводжу двигун. Відчуваю, як тиша в машині тягнеться на кілометри. Не знаю, що сказати, і чи взагалі треба. Її погляд у вікно мовчить більше, ніж слова.

Я стискаю кермо сильніше, ніж потрібно, і подумки повторюю собі: зараз усе залежить від мене. Від моїх рухів, тону, і того, наскільки я не зламаю довіру, яку вона мені дала за лічені години.

Міра крутить обручку в пальцях. Всю дорогу ми їдемо мовчки. Місто проходить повз вікна, а я відчуваю, як кожна хвилина тягнеться, немов ми обережно пробираємося крізь щось невідоме.

Лише коли глушу мотор біля свого під’їзду, нарешті наважуюся порушити тишу:

— Ось тут моя квартира.

Міра киває. Я паркуюсь, виходжу першим і беру її сумку. Ідемо разом до під’їзду, я ввожу код так, щоб вона бачила, і відчиняю двері. Живу на другому поверсі, тож піднімаємося сходами.

Вставляю ключ у замок, відчиняю двері… і чую голос:

— Макарчику, ти повернувся?

Із кімнати виходить білявка, з якою я переспав минулої ночі. Вона починає щось говорити:

— Я тобі там… — і замовкає, бо її погляд падає на Мирославу. — Це хто?

Я відчуваю, як у горлі пересихає. Бляха муха… у поспіху я захлопнув двері й випадково залишив її у власній квартирі. Приводиш дівчину додому і отримуєш сюрприз. Лох? Однозначно. І тепер питання: як пояснити це обом?

— Слухай… — починаю, звертаючись до білявки, що стоїть переді мною. — Я не пам’ятаю, як тебе звати, але те, що було між нами минулої ночі… це була помилка. На одну ніч. Зараз у мене є дружина.

Вона дивиться на мене з неймовірним гнівом, очі спалахують:

— Брехун! — рвучко кричить. — Вчора казав, що ти холостяк, що ніякої жінки немає… а сьогодні виявляється, що є! А я тобі пиріг спекла, думала, може після нього поговоримо… Бо ти мені справді сподобався! А виявляється нічим не кращий за всіх інших козлів, і ще й дружині зраджуєш! Мерзота!

Я глибоко вдихаю, намагаюся не сказати на емоціях.

— Я не брехав. Вчора я був холостяком, це була правда. Сьогодні обставини склалися і я одружився.

Вона завмирає ніби не очікує такої відповіді. А я бачу, що Міра уважно дивиться на мене, як ніби перевіряє, наскільки чесний я зараз.

— Одружився? — перепитує тихіше, але в голосі вже не стільки гнів, скільки шок. — Так… просто за одну ніч?

Ковтаю, намагаюся підбирати слова:

— Це… не так, як ти думаєш. Ми одружилися формально. Це… не про любов.

Білявка робить крок ближче, і в її голосі чути сарказм:

— Ага, формально… І я мала повірити, що ти не зраджуєш?

Міра стоїть поруч, мовчки, але я бачу її очі. Вони уважні, спостережливі, трохи напружені. І я розумію: вона сприймає все, що відбувається, не як розвагу, а як перевірку. Того, чи можу я бути чесним.

Я роблю глибокий вдих:

— Я не зраджував. І не обманював. Все, що було, було випадково.

Дівка злегка відступає, ще кілька секунд стоїть, мовби намагаючись вирішити, що робити далі. Потім піднімає плечі і в гнівному суміші образи й розчарування кидає:

— Добре, — видихає нарешті. — Я зберу речі й піду.

Десять хвилин і вона виходить. Двері грюкають так, що здригаються стіни.

Тиша падає, важка, але вже трохи інша.

Міра дивиться на мене: обличчя спокійне, але в очах ще пульсує напруга. Я відчуваю, що зараз визначальний момент: як ми відреагуємо один на одного після цього хаосу.

Я наближаюся і впевнено кажу:

— Вибач за цей цирк. Воно все… наклалося одне на одне. Я не планував такого початку.

Міра ледь усміхається. Не радісно швидше втомлено.

— Я теж не планувала сьогодні одружуватися, Макаре.

Дівчина проходить у квартири, здається, перевіряє територію. Кладе сумку біля дивана. Оглядається. Тут ще пахне чужими духами. І пирогом.

А мені це нагадує помилку, поспіх. Учорашнє холостяцьке життям, яке закінчилося миттєво й без попередження.