Розділ 36

Кілька тижнів потому

Міра

— Не нервуй, — заспокоює мене Макар.

— Я не нервую, — відповідаю швидко.

— Ти вже третій раз перевіряєш, чи все на місці.

— Бо все має бути на місці.

Макар хмикає і обіймає мене за плечі.

— Це просто знайомство, Міро. Не співбесіда.

Я зупиняюся посеред кухні й дивлюся на нього.

— Для тебе — може. А для мене — ні.

Він підходить ближче, обіймає.

— Це твій батько. І брат. Не чужі люди.

— От саме тому, — бурмочу.

Макар кілька секунд мовчить, дивиться на мене уважніше.

— Я впораюся, — каже спокійно.

І чомусь після цих слів мені стає трохи легше.

— Я знаю, — тихо відповідаю.

З коридору долинає голос Артема:

— Вони приїхали!

Я завмираю на секунду. Макар кидає на мене короткий погляд.

— Пішли.

Ми виходимо разом. Зустрічаємо їх, можна сказати, вже вчотирьох, бо Арчі теж вирішив до нас приєднатися.

Батько заходить з букетом квітів, а брат — з пакетом продуктів.

Стоять на порозі трохи ніяково, ніби не до кінця розуміють, як правильно поводитися. Тато починає першим.

— Привіт, доню… це тобі, — він простягає мені букет.

Я беру квіти і на секунду завмираю. Дивлюся на них… і ловлю себе на думці, що це перший букет від нього.

І від цього всередині теплішає, стає неймовірно приємно.

— Дякую.

Брат тим часом віддає пакет Макару.

— Ми тут трохи взяли… щоб не з порожніми руками.

— Правильно зробили, — спокійно відповідає Макар.

Після короткого знайомства ми проходимо до кухні. Я вже хочу сказати «сідайте за стіл», але не встигаю.

Батько обережно бере мене за руку. Я дивлюся в його очі.

— Доню… — починає він і на секунду запинається. — Вибач мені.

Голос у нього не такий, як раніше. Зараз у ньому чується нотка провини.

— Я багато накосячив, — каже тихо. — І розумію, що ти через мене мала багато неприємностей. Якщо не зможеш пробачити — я зрозумію.

Дивлюся на нього кілька секунд поспіль. Раніше я б, напевно, сказала щось гостре. Або взагалі промовчала.

А зараз…

— Все добре, тату, — кажу спокійно. — Головне — більше не лізь у борги.

Він одразу киває.

— Не буду. Я… справді намагаюся змінитися.

Усміхаюся у відповідь.

— От і добре.

— Так, сідаємо, — звертаюся до всіх. — Бо зараз усе охолоне.

Ми розсідаємося за столом. І якось непомітно розмова починає текти сама. Артем щось розповідає, брат підхоплює, Макар вставляє свої коментарі.

Навіть батько іноді усміхається, і я сиджу та насолоджуюся всім цим.

Макар із братом і батьком уже обговорюють щось про роботу — якісь варіанти, можливості. Але їхню розмову перебиває телефон Макара.

Він дивиться на екран, ледь хмуриться.

— Вибачте, — каже коротко і виходить.

Я проводжаю його поглядом. Повертається за кілька хвилин і дивиться прямо на мене.

— Міро… — каже спокійно, але голос трохи нижчий.

Я піднімаюся з-за столу і підходжу до нього.

— Що сталося? — питаю.

— Вбивцю мого батька знайшли, — пошепки промовляє він.

— І хто це? — питаю.

Макар на секунду зводить щелепу.

— Один із його партнерів. Він перейшов йому дорогу, бо вирішив провернути махінацію з документами.

— Його арештовали?

— Так, його арештували. Справу вже закрили. Нарешті.

— Ти радий?

— Радше… спокійний, — відповідає він чесно. — Я його не любив, ти знаєш. Але все одно хотів, щоб той, хто це зробив, отримав своє. Тепер можна остаточно поставити крапку.

Макар на мить затримує погляд на мені, легенько притягує за талію і цілує в скроню.

— Добре, не будемо про це, ходімо до всіх, — каже Макар.

Я киваю і стискаю його руку.

Ми повертаємося до столу. Я сідаю поруч із Макаром, і він ледь торкається моєї руки. Розмови, сміх, звичайні фрази — усе змішується в один теплий шум.

Я дивлюся на батька, на брата, на Макара, Артемка — і розумію просту річ: у мене є сім’я.

Та, про яку я навіть не могла мріяти кілька місяців тому. І цього більш ніж достатньо.