Розділ 35

Макар

Відділок пахне кавою і втомою. Тут завжди однаково — байдуже, з яким настроєм ти заходиш.

— Матвійчук? — піднімає голову черговий.

— Так.

— До слідчого. Кабінет третій.

Киваю і йду коридором. Кроки віддаються глухо, ніби не мої. Двері прочинені. Стукаю для порядку й заходжу. Чоловік за столом піднімає на мене погляд. Оцінює швидко. Без емоцій.

— Сідайте.

Сідаю навпроти. Руки кладу на коліна, щоб не видати, що напружений.

— Коли ви востаннє бачили батька? — одразу переходить до справи.

— У суді. Кілька тижнів тому.

Він щось записує.

— Контакт після цього був?

— Ні.

— Свідки кажуть, що між вами був конфлікт.

Звісно. Я ледь хмикаю.

— Це не новина.

Слідчий піднімає очі.

— Уточніть.

— У нас із ним усе життя конфлікт.

Ручка знову ковзає по паперу.

— Ви погрожували йому?

— Ні.

Пауза затягується. Він ніби чекає, що я додам щось сам.

Не додаю.

— Де ви були вчора ввечері?

— Вдома.

— Хтось може це підтвердити?

— Моя дружина і дитина.

Слідчий киває, записує.

— Нам доведеться їх опитати.

— Опитуйте.

Голос звучить спокійно. Навіть занадто. Чоловік відкидається на спинку стільця, дивиться на мене трохи довше.

— Ви розумієте, що через ваші стосунки з батьком ви — один із перших, кого ми перевіряємо?

— Розумію.

— Добре.

Закриває папку, але не відсуває.

— Є ще одна річ.

Насторожуюся.

— Ваш батько мав… скажімо так, складні справи. Бізнес, зв’язки. Є підозра, що це може бути пов’язано з поганими людьм.

Навіть не здивований. Це — логічно.

— Але, — додає він, дивлячись прямо, — поки ми перевіряємо всі версії.

Я піднімаюся.

— Добре. Перевіряйте всі версії. Мені потрібна правда, не здогадки, — роблю невелику паузу. — Я можу йти?

— Поки що так.

Киваю і виходжу. Дивна штука — коли людина, яка псувала тобі життя, раптом зникає… а ти не відчуваєш нічого.

Ні полегшення. Ні горя. Лише порожнечу.

На вулиці свіже повітря б’є в обличчя. І це добре. Трохи приводить до тями. Сідаю в машину, кладу руки на кермо… і просто сиджу. Думки лізуть одна за одною, але я їх гальмую. Не зараз. Не тут.

Ковтаю повітря, проводжу долонею по обличчю і через хвилину все ж заводжу двигун. Дорогою намагаюся не накручувати себе. Вмикаю музику, але майже не чую її. Просто фон, щоб не залишатися наодинці з головою.

На світлофорі раптом звертаю не туди.

Сам не до кінця розумію, чому — просто заїжджаю до квіткового.

Купую букет червоних тюльпанів. Згодом ще заходжу в магазин поруч. Потрібно щось солодке, і  мармелад для малого.

Хай там як — винного знайдуть. Мають знайти. Бо я більше не дам, щоб його ігри лізли в моє життя.

У наше життя.