Розділ 34

Макар

Виходжу в коридор і тільки тоді приймаю виклик.

— Слухаю.

На тому кінці не той голос, який я очікував почути.

Чужий. Рівний. Занадто офіційний.

— Добрий день. Це Макар Матвійчук?

Я завмираю на секунду.

— Так.

Коротка пауза.

— Вас турбує слідчий. Телефонуємо з телефону вашого батька.

У грудях щось неприємно стискається.

— Що сталося?

Тиша затягується буквально на секунду, але вона довша за будь-які слова.

— Мені шкода повідомляти, але ваш батько сьогодні вранці був знайдений мертвим.

Світ ніби на мить глухне.

Я автоматично впираюся плечем у стіну.

— Що… — голос трохи хрипне, але я швидко беру себе в руки. — Як це сталося?

— Попередньо — насильницька смерть, — відповідає спокійно. — За цим фактом відкрито кримінальне провадження.

Заплющую очі на секунду.

Насильницька. Звісно. Інакше й бути не могло.

— Нам потрібно, щоб ви приїхали до відділку і дали свідчення, — продовжує голос. — Ви є близьким родичем і могли контактувати з ним останнім часом.

Я мовчу. Бо в голові різко складається проста і дуже неприємна картинка. Останній раз я бачив його в суді. Ми не просто поговорили — ми посварилися.

І тепер це звучить вже не як «сімейний конфлікт». А як мотив. Проводжу рукою по потилиці, відчуваючи, як всередині знову з’являється напруга.

Чудово. Просто ідеально.

Стискаю щелепу.

— Коли?

— Бажано сьогодні. Чим швидше, тим краще.

— Добре. Я приїду.

— Дякую. Адресу вам надішлють повідомленням.

— Зрозумів.

Скидаю виклик. І ще кілька секунд просто стою, дивлячись у підлогу.

Дивне відчуття. Ні радості. Ні шоку. Просто… порожньо. І десь глибоко — напруга. Наче це тільки початок.

Повертаюся на кухню. Навіть не встигаю нічого сказати — Міра вже дивиться так, ніби все прочитала по обличчю.

— Що сталося?

Я на секунду зависаю, підбираю слова, але вони все одно звучать грубо й різко.

— Маліцький… помер.

Пауза.

— Мене викликають у відділок. Треба дати свідчення.

Ковтаю, проводжу рукою по потилиці.

— Тож… вибач. Плани змінюються.

Голос виходить рівний, але всередині все якось неприємно тягне. Наче тільки-но щось нормальне почало складатися — і одразу по гальмах.

Я на секунду перевожу погляд на Артема, потім знову на Міру.

— Мені треба їхати зараз. Ти ж відведеш Артема до школи?

Вона навіть не думає.

— Звісно.

Коротко киваю. Наче з плечей трохи спадає напруга.

Артем дивиться на мене уважно, вже без сонної байдужості.

— Ти надовго?

Я підходжу ближче, кладу руку йому на плече.

— Не знаю. Постараюся швидко.

Він злегка хмуриться, але киває.

— Добре.

Я стискаю його плече трохи сильніше, ніж треба, і відпускаю.

Піднімаю погляд на Міру.

— Якщо щось — подзвони.

Вона ледь киває.

— Подзвоню.

Кілька секунд просто дивимося одне на одного. Без слів, але все і так зрозуміло.

Я розвертаюся, беру ключі.

І вже на виході зупиняюся на мить.

— Двері закрийте.

— Закриємо, — тихо відповідає Міра.

Я киваю і виходжу. Але в голові тільки одна думка: Це не просто виклик у відділок. Це починається щось значно гірше.