Розділ 33

Макар

Прокидаюся і кілька секунд просто лежу. Повертаю голову. Міра спить поряд, притиснувшись до мене, рука лежить на моїх грудях, волосся розсипалося по подушці.

Дивлюся на неї довше, ніж планував. На те, як вона дихає, як смикається брова у неї уві сні. І ловлю себе на простій думці: Що не хочу, щоб вона зараз прокинулася і шкодувала.

Тому обережно проводжу рукою по її волоссю.

Вона трохи ворушиться, щось невиразно бурмоче і ще сильніше притискається. Усміхаюся.

Через кілька секунд Міра починає прокидатися. Повільно відкриває очі, дивиться на мене розфокусовано, ніби ще не до кінця тут.

— Доброго ранку, — кажу тихо.

Вона кліпає, намагаючись зібратися.

— Доброго…

Я бачу цей момент, коли до неї доходить, де вона і з ким. Але паніки немає. І це вже добре.

— Як спалося? — питаю, щоб трохи розрядити обстановку.

Вона позіхає і ледь усміхається.

— Чудово. А тобі?

Я хмикаю.

— Краще чим зазвичай.

Кілька секунд просто дивимося одне на одного.

Міра першою відводить погляд.

— Скоро Артем прокинеться… треба щось приготувати.

— Можемо разом.

На секунду вона ніби зважує.

Потім киває.

— Гаразд.

Я встаю першим, натягую футболку.

І вже через кілька хвилин ми вже разом виходимо на кухню.

Відкриваю холодильник, дістаю яйця, ставлю сковорідку на плиту. Руки працюють самі — звичка.

Міра стає поруч. Не дуже близько, але й не так, як раніше — вже без тієї дистанції.

— Яєчня? — питаю, не дивлячись.

— Піде, — відповідає.

Вона бере ніж, починає різати хліб.

І от це виглядає настільки нормально, що аж дивно. На секунду зависаю, дивлюся на неї боковим зором.

Вона ловить мій погляд.

— Що?

— Нічого.

— Брешеш, — одразу каже.

Я ледь усміхаюся.

— Просто думаю, що ти якось дуже швидко освоїлася.

Вона фиркає.

— А що, мені треба стояти і нервувати з ножем в руках?

— Було б цікаво подивитися.

— Дуже смішно.

Розбиваю яйця на сковорідку. Кілька секунд мовчимо.

А потім вона тихіше додає:

— Мені… нормально.

Піднімаю на неї погляд.

— В сенсі?

Міра знизує плечима, але голос уже серйозніший.

— Після вчорашнього. Я не почуваюся… дивно чи якось не так.

Я трохи розслабляюся, сам не помічаючи.

— Це добре.

— А ти?

— Я теж.  Але мені трохи незвично.

Вона усміхається куточком губ.

— Та ти що.

— Уяви собі.

Міра хитає головою, але я бачу — їй легше. І мені теж. 

Раптом із коридору чути кроки. За мить в дверях з’являється Артем — сонний, розкуйовджений.

— Доброго ранку, — бурмоче, сідаючи за стіл.

— Доброго, — відповідаю спокійно, ніби нічого не сталося.

Міра кидає на мене швидкий погляд. Я ледь помітно киваю: все нормально.

— Що на сніданок? — питає Артем.

— Яєчня з грінками, — кажу, ставлячи сковорідку рівніше.

— Супер, — киває Артем і вже тягнеться за телефоном.

— Спочатку їжа, потім телефон, — кидаю йому, навіть не обертаючись.

— Я тільки подивлюся…

— Ні.

Він зітхає так, ніби життя щойно втратило сенс, і відкладає телефон.

Міра тихо усміхається, відвернувшись до столу. Я ловлю цей момент і сам ледь не усміхаюся.

— Сік будеш? — питає вона в Артема, відкриваючи холодильник.

— Буду.

Міра наливає, ставить перед ним склянку. Рухи прості, звичні… але для мене це все ще трохи нове.

І чомусь важливе.

Я розкладаю яєчню по тарілках, ставлю одну перед Артемом, іншу — перед Мірою.

Вона тихо каже:

— Дякую.

Я киваю.

— Їжте, поки гаряче.

Сам сідаю навпроти, беру виделку, але не одразу починаю їсти. Бо ловлю себе на дивній штуці. Ми сидимо за столом утрьох. Без напруги. Без пауз, які треба чимось заповнювати.