Розділ 31

Міра

Після суду минуло вже кілька тижнів. Життя якось непомітно стало… спокійнішим.

Ми з Макаром майже перестали мовчати. Раніше між нами постійно висіла якась незручна пауза, ніби кожен боявся сказати зайве. А тепер говоримо про все підряд: про роботу, школу Артема, про дурниці, навіть інколи сперечаємося через фільми або їжу.

І, звісно, про собаку. Бо Артемко нас таки вмовив. Тепер у нас удома маленький пухнастий хаос: гризе капці, бігає по квартирі, ні на секунду не сидить спокійно. І що дивно — Артем справді намагається бути відповідальним: купає, годує і навіть інколи прибирає лоток.

А ще іноді дивлюся на них двох — на Артема і Макара — і ловлю себе на дивній думці. Наче це… моя сім’я. І від цієї думки стає якось тепло. Трохи страшно, але тепло.

Але є одне «але».

Макар.

Він поруч. Завжди поруч. Ми жартуємо, говоримо, можемо сидіти пізно ввечері на кухні з чаєм і обговорювати якісь дрібниці. Тільки немає тілесної близькості.

Тих дотиків, від яких перехоплює подих. Поцілунків. Навіть випадкових. Іноді він може торкнутися моєї руки чи плеча — але так, ніби це щось зовсім звичайне. Наче я просто… людина поруч.

І я ловлю себе на дурних думках. 

А раптом Макар взагалі не бачить у мені жінку? Чи я просто зручна людина, яка добре ладнає з Артемом?

Зітхаю і відводжу погляд у вікно. Інколи думаю ще гірше. А раптом він мене не кохає? І тут же сама собі ставлю інше питання. А я його взагалі… кохаю? Чесно не знаю.

Бо якщо зовсім відверто — я навіть не впевнена, що розумію, як це відчувається. Ніколи нікого не кохала.

І Макар… здається, теж. Іноді мені здається, що ми обидва просто двоє людей, які випадково опинилися поруч і поступово звикли одне до одного.

Але іноді… Ловлю його погляд на собі. І в ті секунди мені здається, що між нами є щось більше. Просто жоден із нас поки не наважується це назвати.

***

Увечері в квартирі тихо. Ну… майже тихо. Із кімнати Артема чути, як собака шкребе лапами щось, а Артемко їй пояснює серйозним голосом:

— Ні, так не можна. Я ж тобі казав.

Я усміхаюся сама до себе. Макар стоїть біля кухонної стійки й ріже яблуко. Робить це так зосереджено, ніби від цього залежить доля світу.

Обпираюся ліктями об стіл і дивлюся на нього.

Макар помічає мій погляд.

— Що?

— Нічого.

— Коли ти так кажеш, це завжди означає «щось».

Я знизую плечима.

— Просто дивлюся.

Він піднімає брову.

— На що саме?

На секунду замислююсь.

— На те, як ти серйозно ріжеш яблуко.

Макар хмикає.

— Дуже важливий процес.

— Бачу.

Чоловік ставить тарілку на стіл і підсовує її до мене.

— Їж.

Беру шматочок, але замість того, щоб одразу з’їсти, знову дивлюся на нього.

Макар це помічає.

— Міро.

— Ммм?

— Ти мене лякаєш.

Сміюся.

— Чим?

— Тим, що мовчки дивишся.

Я трохи серйознішаю.

— Макар…

Він одразу насторожується.

— Що?

Кручу шматочок яблука в пальцях.

— Тобі… нормально так жити?

Він хмуриться.

— У якому сенсі?

Я роблю невизначений жест рукою.

— Ну… ми.

Макар дивиться на мене кілька секунд.

— Ми що?

Зітхаю.

— Ми живемо разом. Виховуємо Артема. Собаку навіть завели.

Чоловік тихо усміхається.

— І?

Нарешті вимовляю те, що крутилося в голові вже кілька днів.

— І між нами… ніякої близькості.

Кілька секунд на кухні стоїть тиша.

Макар не відводить погляду.

— Тобі це не подобається?

Я гублюся.

— Я не знаю.

І це чесно. Дивлюся на нього і тихо додаю:

— Знаєш, іноді думаю… може, ти взагалі не бачиш у мені жінку яку можеш хотіти.

Макар завмирає. Проводить рукою по потилиці.

— Міро…

— Що?

Він дивиться на мене так, ніби я щойно сказала щось дуже дивне.

— Я якраз занадто добре бачу в тобі жінку, яку хочу.