Розділ 30

Макар

Ми вже майже виходимо з коридору, коли я помічаю його. Батько стоїть біля вікна, ніби просто дивиться на вулицю. Спокійний, руки в кишенях піджака, обличчя таке саме холодне, як завжди.

Я відчуваю його погляд ще до того, як він повертається.

Бляха.

Артем щось захоплено розповідає Мірі про собаку, і я на секунду думаю — може, просто пройти повз.

Але, звісно, ні.

Старий чортяка відштовхується від підвіконня і робить кілька кроків нам назустріч.

— Гарна сім'я, — каже він рівним голосом.

Артем одразу замовкає і дивиться на мене.

Я кладу руку йому на плече.

— Йди з Мірою вперед. Почекайте мене біля авто.

— Добре, — тихо каже він і тягне Міру за руку. — Пішли.

Міра на секунду дивиться на мене, але все ж іде разом із ним.

Коли вони відходять на кілька метрів, я повертаюся до батька.

— Чого тобі?

Він дивиться на мене уважно, ніби оцінює.

— Ти сьогодні дуже постарався.

Хмикаю.

— Якщо це комплімент, то звучить він дивно.

— Це констатація факту.

Люди проходять повз нас, але ніхто не звертає уваги.

— Ти справді думаєш, що на цьому все закінчилося? — спокійно питає батько.

Я дивлюся йому прямо в очі.

— А ти справді думаєш, що я тепер відступлю?

Його губи ледь помітно смикаються.

— Ти завжди був упертим.

— Це спадкове.

Кілька секунд ми просто дивимося один на одного.

— Макаре… ти справді віриш, що зможеш побудувати нормальну сім'ю з цією шлю...

Я не даю йому договорити.

Роблю крок уперед і різко хапаю його за піджак на грудях.

— Навіть не смій.

Мій голос тихий, але в ньому стільки злості, що кілька людей у коридорі обертаються. Батько на секунду завмирає. 

Нахиляюся ближче.

— Ще одне слово про неї в такому тоні — і я забуду, що ти мій батько.

Він дивиться на мене уважно. Без страху. Але й без тієї зверхньої усмішки, що була секунду тому.

— Ти занадто емоційний, Макаре, — тихо каже.

Я сильніше стискаю пальці на його піджаку.

— А ти занадто звик, що ніхто тобі не заперечує.

Кілька секунд ми стоїмо так.

Потім я відпускаю його.

Поправляю комір його піджака, ніби нічого не сталося.

— І ще дещо, — кажу холодно. — Міра — єдина людина, яка за останній час по-справжньому піклувалася про Артема.

Я дивлюся йому прямо в очі.

— Тож рот закрий.

У коридорі на мить стає тихо. Старий чортяка повільно розгладжує піджак там, де я його тримав. 

Потім дивиться на мене. І раптом тихо усміхається.

— Цікаво.

Хмурюся.

— Що саме?

— Ти справді готовий за неї битися.

Я роблю крок убік.

— Готовий, бо вони моя сім'я. 

— Подивимось, як довго вона протримається в цьому статусі.

Стискаю щелепу. Але цього разу нічого не відповідаю. Просто розвертаюся і йду до Міри та Артема.

Бо знаю одне: якщо ще хоч трохи постою поруч із ним, я справді можу забути, що він мій батько.