Розділ 29

Міра

Ми виходимо із зали суду майже мовчки. У коридорі шумніше: люди ходять туди-сюди, хтось говорить по телефону. Звичайне життя суду, ніби щойно тут не вирішувалася чиясь доля.

А в мене досі дивне відчуття в грудях. Наче все закінчилося… і водночас тільки починається.

Макар іде поруч. Його кроки повільніші, ніж зазвичай, ніби він досі прокручує в голові все, що сталося в залі суду.

Я дивлюся на нього збоку і не витримую.

— Щось не бачу радості на твоєму обличчі.

Він на секунду зупиняється, проводить рукою по потилиці й зітхає.

— Я радий, чесно.

Кілька кроків ми йдемо мовчки. Потім чоловік додає тихіше:

— Просто до останнього думав, що батько щось утне.

— Наприклад?

Макар криво усміхається.

— Підкупить суддю. Натисне на когось. Знайде якийсь брудний спосіб виграти.

Він знизує плечима.

— Я його знаю.

Його голос стає нижчим, жорсткішим.

— Колись через одну з його брудних ігор загинула моя мама.

Я мимоволі сповільнюю крок. Серце стискається, хочеться обійняти Макара, але не наважуюся. Він навіть не дивиться на мене, продовжує говорити так, ніби ці слова давно сиділи в ньому і просто чекали моменту.

— Мені тоді було тринадцять. Софії — п’ятнадцять.

Чоловік на секунду стискає щелепу.

— І після цього я дуже добре зрозумів, на що він здатний.

Макар нарешті переводить на мене погляд.

— Я не хочу, щоб через нього ще хтось постраждав.

Він робить коротку паузу, ніби ковтає щось важке.

— Тепер розумієш, чому я не розслабляюся? — запитує.

Я киваю, навіть якщо він цього не бачить.

— Розумію.

— А тепер пішли забирати нашого переможця.

Ледь усміхаюся.

— Нашого переможця?

Макар хмикає.

— А як інакше? Він сьогодні теж попрацював.

Ми звертаємо в інший коридор. Тут трохи тихіше. Біля дверей із табличкою «Кімната для роботи з дітьми» стоїть та сама психологиня, що була на відео.

Вона помічає нас і усміхається.

— Ви вже закінчили?

Макар коротко киває.

— Так.

— І як?

Він на секунду затримує погляд, ніби досі не звик до цих слів.

— Ми виграли.

Жінка щиро усміхається.

— Тоді вітаю.

Вона відчиняє двері.

— Ваш герой там. Малює і намагається переконати мене, що йому терміново потрібна собака.

Я не стримую тихий сміх.

— О, це дуже на нього схоже.

Ми заходимо до кімнати.

Артем сидить за невеликим столом і щось старанно виводить фломастером на аркуші. Поруч лежить ціла купа олівців і ще кілька малюнків.

Коли двері скриплять, він піднімає голову.

І за секунду його обличчя світлішає.

— Макар, Міра!

Стілець голосно шарудить по підлозі, коли він зіскакує з нього і біжить до нас.

Макар навіть не встигає нічого сказати, як хлопчик врізається в нього з усієї швидкості.

— Тихіше, чемпіоне, — тихо сміється Макар, обіймаючи його.

Артем дивиться на нього знизу вгору.

— Ви вже все?

— Уже все.

— І що?

Макар кілька секунд дивиться на нього, ніби спеціально тягне паузу.

— Ми їдемо додому.

Артем широко усміхається.

— Тобто… я залишаюся з вами?

Чоловік киває.

— Так.

Хлопчик видихає так голосно, ніби весь цей час теж тримав подих.

— Я так і знав!

Потім різко обертається до мене.

— Міро, я ж казав, що все буде нормально!

Я усміхаюся і поправляю йому волосся.

— Ти був дуже переконливим.

— Бо Макар крутий, — серйозно каже Артем.

Макар тихо фиркає.

— Не перебільшуй.

Хлопчик замислюється на секунду.

— Ну… трохи.

Ми всі троє виходимо з кімнати. У коридорі знову шумно, але тепер це вже не так тисне.

Артем іде між нами, щось жваво розповідає про малюнок і про те, що дуже хоче собаку.  

Я дивлюся на них двох і раптом ловлю себе на дивній думці.

Ще кілька тижнів тому я навіть не знала цих людей.

А тепер іду поруч із ними коридором суду… і чомусь відчуваю, що це і є моє місце.