Розділ 28

Макар

Я довго мовчав. Слухав. Терпів. Але всьому є межа. Підводжуся різкіше, ніж планував.

— Досить.

У залі одразу стає тихо. Навіть адвокат батька замовкає на півслові.

Суддя дивиться на мене суворо.

— Пане Макаре, прошу дотримуватися порядку у суді.

Я на секунду заплющую очі й роблю глибокий вдих. Потрібно заспокоїтися. Якщо зараз зірвуся — тільки зроблю гірше. Проводжу рукою по потилиці й змушую себе говорити рівніше.

— Ваша честь… я хочу дещо пояснити.

Голос уже спокійніший, але всередині все одно кипить.

— Бо зараз це починає виглядати не як розгляд справи про дитину.

Я коротко дивлюся на батька.

— А як обговорення старих особистих рахунків.

У залі знову тиша. Я переводжу погляд на суддю.

— Я не заперечую, що в моєму житті були помилки. І що раніше я жив… не так, як живуть люди, які думають про дітей.

Роблю паузу.

— Але це було раніше.

Я мимоволі дивлюся на Міру. Вона стоїть біля місця для свідків, напружена, ніби кожне слово зараз проходить через неї.

— А зараз мова про Артема.

Знову дивлюся на суддю.

— І про те, де йому буде краще. А не про те, хто з дорослих кому колись щось винен.

Стою ще кілька секунд, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все кипить.

— Артем не річ, яку можна забрати, щоб комусь щось довести, — кажу тихіше. — Він дитина.

У залі знову стає тихо. Навіть адвокати перестають шарудіти паперами.

Я переводжу погляд на суддю.

— І я не дозволю перетворити це все на брудну історію про гроші, борги чи моє минуле, — додаю вже твердіше. — Бо Артем до цього не має жодного стосунку.

Суддя кілька секунд мовчить, уважно дивлячись на мене.

Потім спокійно каже:

— Суд почув вашу позицію, пане Макаре.

Вона робить коротку нотатку в паперах.

— Але я прошу вас надалі висловлюватися лише тоді, коли вам буде надано слово.

Я киваю.

— Так, Ваша честь.

Повільно сідаю назад. Долоні трохи тремтять, тому кладу їх на коліна, щоб цього не було видно.

На секунду дивлюся на Міру.

Вона стоїть біля місця для свідків і дивиться на мене так, ніби теж затамувала подих.

Ледь помітно киваю їй. Все нормально.

Суддя перегортає кілька сторінок справи.

— Чи має сторона позивача додаткові запитання до свідка?

У цю мить я майже фізично відчуваю, як у батька з’являється ще одна думка.

І чомусь упевнений — він ще не закінчив.

— У мене більше немає запитань, Ваша честь, — відповідає адвокат.

Суддя переводить погляд на адвоката з мого боку.

— Сторона відповідача? Чи є у вас додаткові запитання?

Моя адвокатка трохи нахиляється вперед, швидко переглядає записи, а потім підводить голову.

— Ні, Ваша честь. Запитань більше немає.

Суддя кілька секунд мовчить, переглядаючи матеріали справи. У залі чути лише тихе шарудіння паперів і чийсь приглушений кашель.

— Суд вважає допит свідка завершеним, — спокійно каже вона.

Міра обережно сходить із місця для свідків і повертається до лави. Я відчуваю її поруч, але навіть не дивлюся — бо зараз боюся видати, наскільки напружений.

Суддя вже переглядає матеріали справи, коли секретар тихо підходить до столу.

— Ваша честь, відеозапис бесіди психолога з дитиною.

Суддя коротко киває.

— Продемонструйте.

У залі приглушують світло. Секретар вмикає проєктор, і на білому екрані біля стіни з’являється зображення.

Я мимоволі напружуюся.

На відео — невелика кімната. Кольорові стільці, стіл, коробка з іграшками. Артем сидить на стільці й крутить у руках маленьку машинку.

Навпроти нього — жінка-психолог.

— Артеме, — м’яко каже вона. — Скажи, будь ласка, з ким ти зараз живеш?

— З Макаром і Мірою, — відповідає малий.

У залі стоїть повна тиша.

— Тобі там добре?

Хлопчик киває.

— Так.

Психолог трохи нахиляється вперед.

— А з ким би ти хотів жити далі?

Артем кілька секунд мовчить, дивиться на машинку в руках.

Потім тихо каже:

— З Макаром і Мірою.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається.