Розділ 27

Міра

Я сиджу на жорсткому стільці під стіною і стискаю в руках ремінець сумки.

Час тягнеться повільно.

Іноді двері відчиняються — хтось виходить або заходить, і тоді я на секунду намагаюся вловити голоси. Але чую лише уривки.

Серце весь час б’ється швидше, ніж треба.

Я думаю про Артема.

Його відвели до дитячої кімнати з психологом, щоб він не чув усього цього. І це правильно. Діти не повинні слухати, як дорослі ділять їх у суді.

Але від цієї думки все одно важко.

Проводжу долонею по лобі й тихо видихаю.

Перед очима раптом з’являється Макар — такий, яким він був сьогодні вранці перед судом. Серйозний, мовчазний. Але коли ми виходили з дому, він на секунду затримав мене за руку.

— Все буде добре, — сказав тихо.

Я тоді лише кивнула. Бо не була впевнена, що зможу говорити.

Двері зали раптом відчиняються.

Секретар виглядає в коридор.

— Мирослава Лисак?

Я різко підводжуся.

— Я.

— Прошу до зали. Суд хоче заслухати ваші свідчення.

У грудях ніби щось провалюється.

Я роблю крок до дверей.

І тільки зараз розумію, що найбільше боюся навіть не суду.

А погляду його батька. Бо знаю: він точно не відступиться.

Повільно заходжу до зали. І перше, що бачу — Макара. Він дивиться прямо на мене.

Чоловік сидить рівно, але я бачу, як напружені його плечі. Наче він готовий у будь-яку секунду підвестися.

І від цього мені трохи легше.

Я підходжу до місця для свідків. Ноги здаються чужими, занадто важкими. У залі тихо — так тихо, що чути навіть шарудіння паперів на столі судді.

— Представтесь суду, — спокійно каже суддя.

Я ковтаю клубок у горлі.

— Лисак Мирослава Олександрівна.

— Ви проживаєте разом із відповідачем?

— Так.

— Як давно?

— Кілька тижнів.

Суддя робить коротку нотатку, після чого переводить погляд на сторони.

— Оскільки свідка викликала сторона відповідача, можете ставити запитання.

Підводиться адвокат Макара.
Вона коротко переглядає свої записи, а потім дивиться на мене.

— Пані Мирославо, скажіть, будь ласка, ви берете участь у вихованні дитини?

— Так.

— Уточніть, будь ласка, яким саме чином.

Я роблю короткий вдих.

— Я допомагаю Артему з уроками. Забираю його зі школи, коли Макар не встигає. Ми разом проводимо час.

Адвокат ледь киває.

— Чи правильно я розумію, що дитина звикла до вашої присутності?

— Так.

— А скажіть, будь ласка, — продовжує вона спокійно, — як поводиться Артем поруч із відповідачем? Чи є між ними емоційний зв’язок?

Я навіть не думаю над відповіддю.

— Так.

— Поясніть суду, будь ласка.

Я на секунду згадую звичайний вечір на кухні, зошити, розкидані олівці…

— Артем довіряє Макару, — кажу тихо.

— Коли в нього щось стається в школі, він розповідає про це саме йому. Коли йому страшно або сумно — він теж іде до нього.

Адвокат киває, ніби саме цього й хотіла почути.

— Тобто, якщо говорити просто, — додає вона, — дитина сприймає відповідача як найближчу людину?

Я дивлюся на суддю.

— Так.

Адвокат на мить замовкає, а потім додає ще одне запитання:

— І ще одне уточнення. Чи були ви свідком того, як відповідач нехтував потребами дитини або поводився з нею неналежно?

— Ні. Жодного разу?

Я впевнено хитаю головою.

Адвокат киває.

— Дякую. У мене поки що все, Ваша честь.

Суддя переглядає нотатки, зроблені під час допиту, потім піднімає погляд.

— Чи має сторона позивача запитання до свідка?

Підводиться адвокат батька Макара. Він повільно поправляє піджак і кілька секунд мовчки дивиться на мене, ніби оцінює.

— Так, Ваша честь, маю кілька запитань.

— Чи правильно пані суддя зрозуміла, що раніше ви мали особисті стосунки з позивачем?

Моє серце на секунду збивається. У залі хтось тихо кашляє. Відчуваю на собі погляд Макара… і ще один — холодний, важкий.

Його батька.

Я змушую себе підняти голову.

— Так, — відповідаю тихо, але чітко.