Розділ 26

Макар

Зала суду тісна й душна. Людей небагато, але мені все одно здається, що повітря тут важке, ніби перед грозою.

Я сиджу на кріслі, поклавши руки на коліна, і дивлюся перед себе. Поруч — адвокат щось тихо гортає в паперах, але я майже не слухаю.

Суддя заходить до зали, усі підводяться. Формальності починаються швидко, сухо, без зайвих слів.

Слухаю уривками: документи, свідчення, формулювання.

Суддя перегортає папери.

— Отже, ми маємо дві сторони, — спокійно говорить вона. — Позивач наполягає на передачі опіки над дитиною йому. Відповідач просить залишити дитину з ним.

Я відчуваю, як погляд батька ковзає по мені.

Холодний. Упевнений. Наче він уже переміг. Його адвокат підводиться першим.

— Ваша честь, мій клієнт має стабільний дохід, бездоганну репутацію та можливості забезпечити дитині гідне майбутнє. Великий будинок, приватну освіту, медичне забезпечення.

Я ледь стримую гірку усмішку. Звучить красиво. Як реклама.

— Натомість відповідач, — продовжує адвокат, кидаючи короткий погляд на мене, — до недавнього часу вів доволі… скажімо так, нестабільний спосіб життя.

О, почалося.

— Часті вечірки, випадкові зв’язки, відсутність постійних стосунків.

Я стискаю щелепу.

— І зараз ми повинні повірити, що за короткий час він раптом став відповідальним батьком?

У залі стає тихіше.

Суддя дивиться на мене уважно.

— Відповідачу, бажаєте щось додати? Але спершу представтесь суду, — спокійно сказала суддя.

Я повільно підводжуся.

Серце б’ється глухо, але голос, на диво, звучить рівно.

— Так… Матвійчук Макар Миколайович.

На секунду дивлюся на батька. Він сидить спокійно, навіть трохи розслаблено.

Наче це просто чергова ділова зустріч.

Потім перевожу погляд на суддю.

— Я не буду заперечувати, — кажу чесно. — Так, раніше я жив… не надто серйозно.

Легкий рух у залі.

— Але справа не в тому, яким я був раніше.

Я роблю коротку паузу.

— А в тому, яким я є зараз.

Суддя уважно слухає.

— Артем живе зі мною. Я займаюся його навчанням, воджу до школи й на гуртки. Він до мене дуже прив’язаний.

Я переводжу погляд на батька.

— На відміну від деяких людей, які звикли вирішувати все грошима.

У залі стає зовсім тихо.

Я знову дивлюся на суддю.

— Тому що для мене Артем — це не питання статусу.

Я роблю коротку паузу.

— Це моя сім’я.

Сідаю назад, відчуваючи, як серце все ще глухо б’ється в грудях. Долоні трохи спітніли, але я намагаюся не показувати цього.

Суддя робить кілька нотаток у паперах.

Батько сидить нерухомо. Лише куточок його губ ледь помітно смикається, ніби він стримує усмішку.

Я знаю цей вираз.

Він ще не закінчив.

І справді — його адвокат знову підводиться.

— Ваша честь, — каже він рівним, майже ввічливим голосом. — Ми не заперечуємо, що відповідач певний час доглядав за дитиною. Але питання в іншому.

Адвокат робить паузу.

— Чи є це стабільним рішенням? Чи це лише тимчасова реакція на обставини?

Я стискаю щелепу.

— Крім того, — продовжує адвокат, — у нас є підстави сумніватися в моральній атмосфері, у якій перебуває дитина.

Піднімаю голову.

— Що саме ви маєте на увазі? — холодно питає мій адвокат.

Чоловік спокійно перегортає один із документів.

— Мій клієнт має інформацію, що в будинку відповідача проживає жінка, яка раніше мала… скажімо так, досить близькі стосунки з самим позивачем.

У грудях ніби щось різко стискається. Міра. У залі чути легкий шепіт.

Я повільно повертаю голову до батька.

Він навіть не дивиться на мене. Лише спокійно сидить, склавши руки.

— Ми не ставимо під сумнів її право на особисте життя, — продовжує адвокат. — Але чи є така ситуація здоровим середовищем для дитини?

Я різко підводжуся.

— Досить.

Мій голос звучить жорсткіше, ніж я планував.

Суддя дивиться на мене суворо.

— Пане Макаре, прошу дотримуватися порядку.

Роблю глибокий вдих.

— Ваша честь, — кажу вже спокійніше. — Ця жінка — єдина людина, яка справді піклується про Артема разом зі мною.