Розділ 25

Міра

Минуло кілька днів.

Ми не сварилися. Але й нормально не розмовляли.

Макар став тихішим. Більше мовчить, довше затримується на роботі, іноді просто сидить на кухні з чашкою кави й дивиться у вікно. Наче щось постійно обмірковує.

Я не лізу.

Мабуть, це і є той час, про який він просив.

Ми говоримо лише про буденні речі: чи поїв Артем, чи треба купити хліб, хто забере його зі школи. Наче двоє людей, які живуть разом, але бояться сказати щось зайве.

Іноді я ловлю його погляд на собі. Короткий, уважний. Але варто мені підняти очі — він одразу відводить свої.

Сьогодні ввечері в квартирі тихо. Артем уже спить.

Я стою на кухні, мию чашки, коли чую за спиною знайомі кроки.

Серце чомусь б’ється швидше.

Макар підходить ближче. Кілька секунд мовчить.

— Міро… — нарешті каже він тихо.

— Так?

Макар дивиться на мене довше, ніж зазвичай. Наче підбирає слова.

— Нам треба поговорити.

У мене всередині одразу холоне.

Я витираю руки рушником, щоб хоч якось зайняти себе.

— Добре… — відповідаю тихо.

Він проводить рукою по потилиці — жест, який я вже встигла запам’ятати. Так він робить, коли нервує або не знає, як почати.

— Я думав ці кілька днів, — каже він нарешті. — Багато думав.

Я мовчу. Просто чекаю.

— Про все. Про тебе. Про батька. Про те, що ти розповіла.

Він замовкає. Пауза тягнеться довше, ніж мені хотілося б.

— І? — тихо питаю я.

Макар стискає щелепу, ніби наважується сказати щось непросте.

— Я багато думав, — каже він повільно. — І… може це звучить дивно, але мені здається, що ми не випадково зустрілися.

Чоловік на секунду відводить погляд, потім знову дивиться на мене.

— Я знаю, що між нами все почалося через обставини. Артем… усе це. Але…

Він знову проводить рукою по потилиці, ніби підбирає слова.

— Я б хотів, щоб після суду нічого не закінчувалося.

У мене всередині все стискається.

— У сенсі?..

Макар зітхає.

— Я хочу, щоб ми залишилися сім’єю.

Він каже це спокійно, без пафосу. Наче просто озвучує думку, яка давно крутиться в голові.

— Я звик до тебе, Міро, — додає тихіше. — До того, що ти тут. На кухні, з Артемом, поруч.

Коротка пауза.

— І якщо чесно… мені здається, що мені буде тебе не вистачати, якщо всього цього раптом не стане.

Його слова зависають у повітрі.

Я дивлюся на Макара і на кілька секунд просто гублюся. Наче не зовсім розумію, чи правильно почула.

— Сім’єю?.. — тихо перепитую.

Він не відводить погляду.

— Так.

Я нервово проводжу долонею по рушнику, який досі тримаю в руках.

— Макаре… — видихаю. — Ти ж розумієш, що сім’я — це не просто звикнути одне до одного.

Він ледь криво всміхається.

— Я здогадуюся.

— Ти ж сам казав, що раніше взагалі не думав про таке, — тихо нагадую я. — У тебе було інше життя.

Я не кажу вголос «жінки», але ми обидва розуміємо.

Макар на секунду опускає очі, потім знову дивиться на мене.

— Було, — каже спокійно. — І, чесно кажучи, воно мені зараз здається… якимось порожнім.

Я мовчу.

Він робить півкроку ближче.

— Я не кажу, що все буде ідеально, — додає. — І я точно не обіцяю, що раптом стану зразковим чоловіком.

На його губах з’являється коротка, трохи іронічна усмішка.

— Але я готовий спробувати.

Моє серце починає битися швидше.

— Через Артема? — тихо питаю.

Макар одразу хитає головою.

— Ні.

Пауза.

— Не тільки.

Я піднімаю на нього погляд.

— А через що тоді?

Він дивиться на мене довго. Так, ніби сам намагається зрозуміти відповідь.

— Через тебе.

У мене перехоплює подих.

Я опускаю очі, бо від його погляду стає ніяково.

— Ти ж сам казав… що люди не закохуються за кілька днів, — тихо кажу я.

Макар тихо хмикає.

— І досі так думаю.

Він на секунду замовкає, а потім додає вже тихіше: