Розділ 24

Макар

Я стою на кухні й дивлюся у вікно. Надворі вже темно, і в склі відбивається кімната — диван, тьмяне світло лампи… і Міра. Вона сидить, підтягнувши коліна до грудей, маленька якась, згорнута в себе.

Намагаюся не дивитися, але погляд сам повертається до її відображення.

У голові знову крутиться все, що вона сказала. Про батька. Про дитину.

Бляха…

Стискаю щелепу. Мене досі трясе від думки, що він знав. Знав — і мовчав. Наче це дрібниця. Наче життя тієї дівчинки нічого не важило.

Маліцький за це ще відповість. Я йому цього не пробачу.

Але Міра…

Я знову дивлюся на неї. Вона навіть не плаче. Просто сидить тихо, ніби боїться зайвий раз поворухнутися.

І раптом до мене доходить проста річ: вона втратила дитину. І пережила все це сама.

Важко видихаю і відштовхуюся від підвіконня.

Підходжу до неї повільно. На секунду навіть не знаю, що робити з руками. Сідаю поруч. Кладу їх їй на плечі й притягаю до себе.

Міра різко піднімає голову, дивиться на мене здивовано.

— Ти не винна в тому, що сталося, — кажу тихо. Голос виходить хрипкий. — Чуєш? Не винна.

Я обіймаю її міцніше, ніби боюся, що вона вислизне.

— І я знаю, що тобі важко.

Міра спочатку завмирає. А потім ніби щось у ній ламається.

Дівчина ховає обличчя в мої груди й починає плакати.

Тихо. Без істерики. Просто так, ніби ці сльози вона стримувала дуже довго.

Я сиджу й тільки сильніше притискаю її до себе. Міра здригається в моїх руках, і я раптом розумію, що ці сльози вона, мабуть, тримала в собі дуже довго.

Я не знаю, що казати. І, чесно кажучи, боюся сказати щось не те. Тому просто сиджу і тримаю її.

Її пальці стискають мою сорочку ніби вона боїться, що я відійду.

— Все добре… — тихо кажу я, проводячи рукою по її волоссю.

Слова звучать незграбно, але інших у мене немає.

Через кілька хвилин її плач стає тихішим. Вона все ще притискається до мене, але вже дихає рівніше.

— Пробач… — шепоче Міра раптом.

Я хмурюся.

— За що?

Вона трохи відсторонюється, витирає сльози долонею.

— За все це. За правду. За те, що втягнула тебе…

Хитаю головою.

— Ти мене нікуди не втягувала, Міро. Я сам у цьому.

Вона дивиться на мене довго, ніби перевіряє, чи я справді так думаю.

— Слухай… — проводжу рукою по потилиці. — Мені все це важко переварити. Я не буду брехати.

Дівчина опускає погляд.

— Але це не означає, що я злюся на тебе.

Коротка пауза.

— На нього — так, — додаю тихіше. — Дуже.

Я стискаю пальці в кулак і одразу розтискаю. Не хочу зараз знову починати.

— Просто… дай мені трохи часу, добре?

Міра мовчки киває.

Ми сидимо поруч, не торкаючись одне одного. Але ця тиша вже інша. Не така холодна, як була сьогодні.

І вперше за весь день мені здається, що ми, можливо, ще не все зламали.