Розділ 23

Міра

Я довго мовчу, відчуваю, як серце б’ється так, що здається — його почує весь світ.

— Є ще щось… — починаю тихо, майже шепотом. — Про що ти маєш знати…

Макар піднімає погляд, але не перебиває. Чекає.

Я ковтаю, збираю всю рішучість:

— Я… була з твоїм батьком. — Слова важкі, як каміння, падають у кімнату.

Макар застиг. Його очі — темні, невизначені.

— …Кілька разів. — Мій голос тремтить.

Я відводжу погляд, бо боюся, що він побачить у моїх очах більше, ніж я можу дозволити собі показати.

— Ти маєш право злитися, — додаю ледве чутно. — Мені соромно. Мені… боляче.

Мовчання триває. Його плечі напружені, руки стиснуті в кулаки. І я відчуваю, як між нами з’явилася нова прірва.

— Тепер ти знаєш усе, — додаю тихо. — Я не прошу пробачення. Я просто хотіла, щоб ти знав правду.

Я дивлюся на нього, бо мушу. Але одночасно боюся його реакції.

Макар мовчить. Спочатку здається, що він просто завмер, не дихаючи. Його погляд тремтить, і я бачу, як всередині нього щось зламалося — чи від здивування, болю, роздратування… не знаю.

Він робить крок назад, відсувається від столу, ніби йому потрібно фізично відсторонитися, щоб обміркувати це. Дихає глибоко. Шкіра на обличчі блідне, щелепа напружена.

— Дякую, що сказала, — каже тихо. — Мабуть, я піду до себе. Хотів, щоб ми все обговорили, але, здається, ми тільки більше у цьому загрузли.

Я дивлюся йому вслід, як він повертається до дверей. Тіло відмовляється рухатися, серце б’ється шалено. Я не знаю, що сказати. І чи взагалі зараз щось можна сказати.

Повітря в кімнаті здається густим і важким, ніби воно теж боїться порушити тишу.

Я опускаю очі на стіл, на чашку, яку тримала в руках. Гарячий чай давно охолов, але він досі обпікає трохи — як нагадування, що світ ще існує, хоча всередині мене щось зламалося.

Сиджу й думаю про його погляд: холодний, але не злостивий. Просто порожній, ніби він намагається зібрати себе докупи. І мені страшно, бо я не знаю, чи залишила я в ньому хоч краплю довіри.

І раптом розумію — ми стоїмо на краю. І лише від нас двох залежить, чи впадемо.

***

Минає  день.

Макар практично не говорить зі мною. Ми в одній кімнаті,  вечеряємо, розмовляємо з Артемом, але між нами знову стіна, товста й непроникна.

Я намагаюся зосередитися на чомусь буденному: мити посуд, прибрати чашки, скласти рушники. Кожна дія відчувається важкою, ніби я рухаюся проти течії. І щоразу, коли його погляд випадково ковзає на мене, я відчуваю холодний удар у грудях.

Артем бігає кімнатою, сміється, питає:

«Чому ми такі серйозні, Чому вечір такий тихий. Я лише відповідаю йому посмішкою, від якої самій стає трохи сумно.

Макар мовчить. Я намагаюся не думати про фото, про його батька, про все, що сказала. Але думки самі повертаються туди, крутяться у колі, не дають спокою.

Коли вечір наближається, я помічаю, що він все ще не сказав ні слова.

Я відчуваю, що нам обом потрібен час. Але страшно, бо не знаю, чи цей час нас зблизить, чи розірве остаточно.

І поки Макар стоїть у кухні, ніби займаючись чимось буденним, я розумію одне: ми обидва чекаємо, що інший зробить перший крок. Але хто його зробить? І чи буде цей крок достатньо щирим, щоб витягнути нас із прірви, в яку ми потрапили?

Я сідаю на диван, обіймаю коліна руками, і в глибині душі знаю: завтра буде ще складніше. Але втрачати віру повністю я не можу.