Розділ 22

Макар

Міра мовчить довше, ніж я очікував.

І це мовчання не порожнє. Я бачу, як вона щось важке перекладає всередині себе — ніби шукає, де безпечніше стати.

— Скажи щось, — прошу тихо. Не наказ. Просто прохання.

Вона піднімає на мене очі.

— А що ти хочеш почути?

Я проводжу рукою по щетині. Тягну час, як ідіот.

— Правду.

Міра ледь усміхається. Втомлено.

— Я думаю, що ти мені не довіряєш. І що ти зі мною… більше через Артема, ніж через мене. Бо якби не вся ця історія — ти б і далі жив, як жив. Без зобов’язань і сім’ї.

Б’є чесно. Без істерики.

Я киваю.

— Якби не Артем — я б нічого не міняв. Це правда.

Вона опускає погляд. Наче підтвердила найгірше.

— Але це не вся правда, — додаю спокійніше. — Спочатку все було через нього. Зараз… уже ні.

Міра дивиться уважніше.

— Я не знаю, як це назвати, — продовжую. — Я не з тих, хто розкидається словами. Але мені не байдуже.

Тиша між нами стає щільнішою.

— І якщо ти думаєш, що я бачу в тобі тільки «правильний варіант для суду» — ти помиляєшся.

Вона ковтає повітря.

— Ти не знаєш мене, Макаре.

— Тоді розкажи.

Пауза.

— Я боюся, — тихо зітхає вона, дивлячись у підлогу. — Що ти можеш піти до іншої. Ви, бабії, такі легковажні… і не надійні.

Я зітхаю.

— Я щодня пам’ятаю, ким був. І, чесно кажучи, не в захваті від того.

Вона ледь хмикає. Лід тріщить. Маленько.

Я роблю крок ближче. Обережно.

— Я не обіцяю, що завтра стану ідеальним чоловіком. Але я не хочу, щоб ти була «тимчасовою».

Міра завмирає.

— Бо я вже не сприймаю це як тимчасово.

— Ти навіть не уявляєш, скільки в мені всього… брудного, — шепоче. — Після твого батька. Після всього.

Я різко хитаю головою.

— Не смій так про себе.

Вона заплющує очі на секунду.

— У мене була від нього дитина. Дівчинка. Вона померла два роки тому. Їй було три.

Серце стискається.

— Що?.. — виривається автоматично.

В мене була сестра від неї!

Подих перехоплює настільки від цього факту, що на секунду я забуваю як дихати.

— Він знав? — питаю хрипко.

Вона киває.

Я проводжу рукою по обличчю. Різко.

— Бляха...

Злість піднімається швидко. Гаряча. Не на неї.

На нього.

— І він мовчав, — стискаю щелепу. — Він знав, що в нього була донька… і  мовчав.

Я відходжу на крок. Бо якщо залишуся ближче — або вдарю стіну, або зламаю щось.

Повертаюся до неї.

— Від чого вона померла? — питаю вже тихіше.

Міра мовчить кілька секунд. Потім тихо:

— У неї була вада серця… Вроджена. Лікарі робили все можливе, але… — вона ковтає й відводить погляд.

Я стою, не знаючи, що сказати. Тиша тисне на груди сильніше за будь-який крик.

— Я… — починаю, але слова зависають у повітрі. — Мені шкода…

Вона кивнула, не дивлячись на мене.

— Все добре. — Тільки це каже. Ледь чутно.

І раптом розумію, що ця тиша важча за будь-які образи й гнів. Що її біль ніхто не поверне, а мій — ні на що не вплине.