Розділ 21

Міра

— Ми вдома! — голос Макара долинає з коридору саме в той момент, коли я ставлю останню тарілку на стіл.

Я завмираю. Лише на секунду. Серце стискається так різко, ніби я чекаю не цього, а чогось значно гіршого. Хоча він просто каже, що вони повернулися. Нічого особливого.

Двері зачиняються, і майже одразу чується знайомий тупіт — Артем влітає всередину, ніби боїться щось пропустити.

— Тітко Міро, ми сьогодні… — він уже стоїть у дверях кухні, розчервонілий, із блиском в очах.

Я піднімаю руку й змушую себе усміхнутися.

— Спочатку — у ванну. Мити руки. Потім усе розкажеш.

— Я мив у школі, — одразу намагається викрутитися Артем.

— А вдома ще ні, — похитую головою. — Іди.

Він невдоволено зітхає, але слухається.

Макар іде позаду. Повільніше.

Я відчуваю його поруч ще до того, як дивлюся. Погляд сам піднімається. Наші очі зустрічаються.

Лише на мить.

У його погляді немає злості. Але й тепла теж немає. Лише втома. І ще щось. Те, що я не хочу називати.

— Міро, нам треба поговорити, — тихо каже Макар.

Я не дивлюся на нього. Роблю вигляд, що зайнята виделками, які й так лежать рівно.

— Добре, — відповідаю спокійно. — Але давай після вечері.

Мені потрібен цей час. Хоч кілька хвилин, де все виглядає нормально. Де ми ще не падаємо в ту прірву, яку обоє бачимо.

— Звичайно, — каже він.

І від цього «звичайно» всередині стає холодно.

Бо він не сперечається. Не наполягає.

Наче вже все вирішив.

Я ледь помітно киваю, хоча він цього не бачить.

Шум води стихає, і за мить Артем вибігає назад, витираючи мокрі руки об футболку.

— Я помив! — гордо заявляє він.

— Я бачу, — відповідаю м’яко. — Сідай.

Хлопчик одразу залазить на свій стілець і починає розглядати стіл, ніби це щось особливе.

Макар виходить з ванної за кілька хвилин. Занадто спокійний.

Сідає навпроти мене.

І ця відстань — лише стіл між нами — здається величезною. Наче між нами не дерево й посуд, а щось інше. Щось, що вже неможливо перейти.

— Я сьогодні дівчинку, яку ображали, захистив, — промовляє Артем, дивлячись то на мене, то на нього.

— Розумник. Дівчаток треба захищати, — відповідає Макар.

Коротко. Без усмішки.

Я піднімаю очі на нього. Він дивиться на Артема, але думками його тут немає.

Я знаю, де він.

Там. У тій розмові, що чекає на нас після вечері.

Артем говорить далі — про однокласника, про вчительку, про компот, який хтось розлив. Я слухаю. Киваю. Навіть усміхаюся, коли треба.

Макар теж киває.

І знову ця тиша. Вона лізе під шкіру. Давить на груди.

Я ловлю себе на тому, що чекаю. Кожну секунду. Коли він почне. Коли скаже.

А Макар не каже.

Наче спеціально дає мені цей перепочинок. Або собі.

А може, просто не знає, з чого почати.

Артем закінчує їсти першим.

— Дякую, Міро.

— Можна я піду в кімнату? — питає, дивлячись на Макара.

Не на мене. На нього.

І це нормально. Так і має бути. Але чомусь болить.

— Можна, — відповідає Макар спокійно.

Артем зіскакує зі стільця, і біжить у кімнату.

Ми залишаємося самі.

Я не піднімаю очей. Дивлюся на свою тарілку, хоча вже давно нічого не їм.

Макар теж мовчить. Кілька секунд. П’ять. Десять. Він видихає.

— Міро.

Просто моє ім’я. Тихо. Без тиску. Але цього достатньо, щоб усе всередині стиснулося.

Я повільно піднімаю очі.

— Ти хотів поговорити, — кажу рівно, хоча голос трохи підводить.

Макар дивиться прямо на мене. І в його погляді немає злості. Це навіть гірше.

— Так.

Пауза.

Він проводить рукою по обличчю. Повільно. Наче тягне час, бо не знає, з чого почати. Або боїться сказати зайве.

— Я знаю, що батько спеціально скинув це фото, — каже нарешті. Голос рівний, але в ньому є втома. — Він знав, що робить. Хотів нас посварити.

Я мовчу. Просто дивлюся на нього.

— Але я не серджуся на тебе, — додає чоловік тихіше. — Не маю права. Я ж сам… не святий.

Макар гірко всміхається. Без радості.

— Моє минуле не з тих, яким можна пишатися. Я не будував стосунків. Жінки… — він на секунду замовкає, підбираючи слова, — були просто жінками. Без майбутнього. Без зобов’язань. Один вечір — і все.