Розділ 20

Макар

Я сиджу за столом і дивлюся в монітор, але не бачу нічого. Рядки зливаються в безглузду кашу. Цифри, звіти, якісь листи — усе це зараз не має жодного значення.

Перед очима зовсім інше. Фото. Її тіло. Її обличчя. Його руки на ній.

Я різко відкидаюся на спинку крісла і проводжу долонею по щелепі.

Бляха муха.

Я не хочу про це думати. Але мозок вперто повертається туди ж, наче застряг на одному кадрі й не може перемотати далі.

Міра. І мій батько.

Саме це не вкладається в голові.

Я знаю його. Знаю, як старий чортяка дивиться на людей — як на речі. Як на щось, що можна купити, зламати або використати. 

І тепер я чітко розумію, чому  він надіслав це фото саме зараз. До суду залишився лише тиждень. Він б’є не навмання — точно в ціль. Хоче посіяти сумнів. Вивести мене з рівноваги. Зруйнувати те, що тільки почало складатися між мною і Мірою. Бо якщо ми не будемо єдиними, якщо між нами з’явиться напруга, йому буде легше довести, що Артему краще з ним.

Це не випадковість. Це розрахунок.

Я стискаю зуби так сильно, що починає нити скроня.

— Сволота… — тихо видихаю.

Але злість змішується з іншим. З тим, що дратує ще більше. Сумнівом.  

Я сиджу ще хвилину, дві, три — не знаю. Час ніби завмер разом зі мною. У голові крутиться її погляд, той момент, коли вона відвела очі. Хочу набрати її номер. Хочу поїхати до неї зараз же.

Але годинник на екрані вже показує 12:42. Час забирати малого.  

Змушую себе видихнути. Підводжуся. Хапаю ключі. О 12:47 вже в машині, їду по нього до школи.  За п'ятнадцять хвилин я вже там. Він виходить на шкільне подвір’я, помічає мене і одразу посміхається.

— Що, малий, сьогодні у нас план: кафе, а потім ігрова кімната? — запитую.

— Так! — радісно киває він. — А Міра там буде?

— Ні, вона зараз на роботі, — відповідаю. — Приєднається до нас уже вдома.

Артемко трохи засмучується.

— Шкода…

Ми сідаємо в машину. Артем мовчить, заглибившись у свої думки. Його маленькі пальці граються ременем безпеки, очі дивляться у вікно, але ніби бачать щось інше.

— Як справи в школі? — питаю нарешті, намагаючись розговорити його.

Він піднімає погляд, трохи розгублено.

— Нормально… — відповідає тихо. — Всі питали, чому мене до школи привіз ти, а не мама.

— І що ти сказав? — намагаюся зберегти спокій у голосі.

Артемко ковтає повітря, потім тихо промовляє:

— Сказав… що вона померла. Тому я зараз живу з дядьком.

Я різко стискаю кермо, відчуваю, як серце щеміть. Слова малого відлунюють у голові.

— Малий… — починаю тихо, намагаючись, щоб голос не здригався, — мама завжди буде з тобою. У твоєму серці…

Він дивиться на мене великими очима, де є суміш страху і довіри, і я відчуваю, що повинен бути сильним для нього. Навіть якщо всередині мене все болить після втрати дорогої мені людини.

Він ковтає слину, зводить брови й тихо питає:

— А ще Макс сказав, що мене можуть забрати до дитбудинку… А що це таке?

Мене ніби струмом б’є. Я на мить відвертаюся, стискаю щелепи, щоб не видати себе. Дитбудинок. Це слово звучить з його вустах занадто страшно. Ще й трохи дивно, бо я думав, що психолог чи соціальний працівник вже пояснили йому, що це таке… але, схоже, ні. 

Я повертаюся до нього і беру його маленьку долоню в свою.

— Гей. Подивись на мене.

Артемко слухняно піднімає очі.

— Ніхто тебе нікуди не забере. Чуєш? Ніхто.

— Точно? — шепоче він.

— Точно. Обіцяю.

Його пальці стискають край сидіння.

— То що таке дитбудинок? — наполягає тихо.

Я роблю повільний вдих. Пояснювати треба чесно. Але так, щоб не налякати ще більше.

— Це місце, де живуть діти, у яких немає мами й тата, — кажу спокійно. — Там про них піклуються вихователі. Але це не означає, що туди забирають усіх підряд.

Він слухає дуже уважно.

— В мене теж немає мами і тата.

Я дивлюся йому прямо в очі.

— В тебе є дядько, який про тебе попіклується.

Артемко трохи розслабляється, але в очах ще лишається тінь.

— А якщо той дід захоче забрати мене?

Ось воно. Страх має конкретне обличчя.

— Бажати можна що завгодно, — твердо відповідаю. — Але є закон. І є суд. І я зроблю все, щоб ти залишився там, де тебе люблять.

— Ти мене любиш? — питає він раптом, дуже серйозно.

— Люблю, — кажу без паузи. — Більше, ніж ти можеш собі уявити.

Малий дивиться ще секунду, ніби перевіряє правду в моєму голосі. Потім киває.