Розділ 19

Міра

Я проплакала майже весь вечір. Тихо. В подушку. Щоб ніхто не чув.

Заснула вже під ранок — виснажена, з важкою головою й порожнім серцем.

Коли прокинулася й глянула на себе в дзеркало, ледь не всміхнулася крізь втому. Справжня пандочка. Очі опухлі, під ними темні кола, шкіра сіра.

— Прекрасно виглядаєш, Міро, — буркнула сама собі.

Швидко замаскувала сліди тоналкою. Не для краси. Щоб не було питань.

Вийшла з кімнати.

На кухні Макар із Артемом уже снідали. Запах розігрітої картоплі й котлет — учорашніх, але все одно домашніх — стояв у повітрі.

— Доброго ранку, Міра, — привітався Артемко. І, на диво, в малого був гарний настрій.

— Доброго ранку, Артеме. Як спалося? Жахіття не снилися?

— Снилися, — серйозно кивнув він. — Але я тримався мужньо.

Я не стримала легкої усмішки.

— Молодець, — провела рукою по його волоссю. — Справжній герой.

Макар сидів навпроти. Телефон у руках. Погляд — в екран.

Навіть не підняв очей.

Ні «доброго ранку». Ні короткого погляду.

Ніби мене тут немає.

І від цього боліло більше, ніж від учорашніх слів.

Я тихо сіла за стіл. Узявши чашку, яку він поставив поряд — автоматично, без погляду, без жесту.

Між нами висіла тиша. Важка. Ніякова.

І найгірше — при дитині ми обидва робили вигляд, що все нормально. Я зробила ковток чаю. Гарячий. Надто. Обпекла язик — і навіть зраділа цьому. Фізичний біль простіший. Його легше витримати.

— Артеме, доїдай швидше, — спокійно сказав Макар, не відриваючись від телефону. — Нам через пів години виходити.

— Добре, — хлопчик кивнув і серйозно взявся за котлету, ніби це стратегічне завдання.

Я підвела очі на Макара. Хотіла зловити хоч щось — злість, холод, бодай тінь учорашніх емоцій.

Нічого. Стіна.

— Тобі зробити каву? — запитала я тихо.

Він на секунду завмер. Потім коротко:

— Не треба.

І знову в телефон.

Це «не треба» прозвучало не про каву.

Артемко ковзнув поглядом між нами. Діти завжди відчувають. Навіть коли мовчать.

— А ми сьогодні ввечері лего покладаємо? — раптом запитав він обережно.

Я усміхнулася швидше, ніж встигла подумати.

— Якщо зробиш уроки — обов’язково.

— Я зроблю! — одразу пожвавішав він.

Макар нарешті відклав телефон. Поглянув на племінника. Потім — на мене.

Погляд короткий. Напружений.

— Побачимо, — сказав він.

І знову ця дистанція. Наче ми стоїмо по різні боки тонкого скла.

Я підвелася першою.

— Я піду переодягнуся, — кинула тихо.

Чоловік нічого не відповів.

У коридорі я притиснулася спиною до стіни й заплющила очі. Дихати стало важко. Учора між нами було полум’я — злість, біль, правда. А сьогодні — лід.

Я змусила себе відштовхнутися від стіни. Не час розвалюватися. Не при дитині.

Коли повернулася на кухню, Артем уже натягував куртку, воюючи з блискавкою.

— Давай допоможу, — я присіла поруч.

— Я сам… — вперто буркнув він, але через секунду здався. — Добре, трошки допоможи.

Я посміхнулася й акуратно застібнула блискавку. Простий жест. Звичайний ранок. Наче нічого не сталося.

Макар стояв біля дверей, тримаючи ключі. Зібраний. Закритий.

— Я сам його завезу, — сказав він.

Я кивнула.

— Добре.

Пауза.

Артем раптом обійняв мене — швидко, по-дитячому міцно.

— Ти не сумуй, добре? — прошепотів так, щоб, мабуть, тільки я почула.

У мене перехопило горло.

— Не буду, — відповіла я тихо.

Він задоволено кивнув і вибіг у під’їзд.

Макар затримався на порозі на секунду довше. Наче хотів щось сказати. Його погляд ковзнув по моєму обличчю — затоновані синці він усе одно помітив. Я бачила.

Щелепа напружилася.

— Не треба було, — нарешті сказав чоловік.

— Чого саме? — запитала я спокійно.

— Робити вигляд, що все нормально.

Я гірко всміхнулася.

— А що ти пропонуєш? Влаштовувати сцену перед дитиною?

Він стиснув ключі в руці. Йому важко. І мені теж.

— Поговоримо про це ввечері, — каже нарешті. Голос рівний, але занадто холодний. Чужий. — Я не хочу, щоб Артем чекав.