Розділ 18

Макар

Я дивлюся на екран довго. Може хвилину. Може кілька. Час ніби зупинився.

Не можу прийняти те, що бачу.

Міра.

В одному ліжку з моїм батьком.

Голова відмовляється це складати докупи. Наче це якась помилка. Чужа фотографія. Чужа реальність.

Але це вона.

Я впізнаю її обличчя. Волосся. Плечі.

Вона там зовсім юна. Дівчинка ще. Вісімнадцять. Максимум двадцять.

І він поруч із нею.

Мене накриває хвилею злості. Різкої. Гарячої. Такої, що аж темніє в очах.

Покидьок.

Інакше його не назвеш.

Я б не здивувався, якби він змусив її. Натиснув. Купив. Загнав у кут, як робив це завжди.

Він умів.

Я стискаю телефон сильніше. Щелепа напружена так, що аж болить. Перед очима вже не просто фото. Перед очима — вона. Та, що сиділа щойно навпроти мене. З чашкою в руках. Напружена. Обережна. Наче весь час чекала удару.

І раптом усе стає на свої місця.

Її погляд, мовчання, страх.

Питання тільки одне.

Вона хотіла цього? Чи він просто забрав і це теж?

Я повільно піднімаю погляд від екрана. Міра сидить навпроти. Не рухається. Вона навіть не намагається заговорити.

— Скільки тобі було? — мій голос звучить хрипко. Чужо. Наче не мій.

Дівчина здригається.

Ледь помітно. Але я бачу. Міра мовчить кілька секунд. Потім ковтає й відповідає тихо:

— Дев’ятнадцять.

Дев’ятнадцять. У мене темніє в очах.

Я відвертаюся, проводжу рукою по обличчю. Потрібно повітря. Хоч трохи. Бо інакше я або щось розіб’ю, або скажу те, про що пошкодую.

— Це було… — починаю, але слова застрягають у горлі. Я змушую себе договорити: — Це було через борг?

Тиша. Вона не відповідає. І ця тиша — найгірша відповідь з усіх можливих.

Я заплющую очі на секунду. Всередині все перевертається. Бо якщо це правда… То я привів у свій дім не просто жінку. Я привів людину, яку зламав мій власний батько.

— Він змушував тебе?

Вона мовчить.

Не відводить очей. І не плаче.
Просто дивиться на мене так, ніби вже готова витримати ще один удар.

— Ні, — каже тихо. — Я сама погодилась.

У мене всередині щось рветься.

— Сама? — голос зривається. — Тобі було дев’ятнадцять.

— Я не дитина була, — відповідає вона рівно. Занадто рівно. — Я знала, що роблю.

— Знала? — я майже сміюся, але в цьому сміху немає нічого веселого. — Ти знала, з ким зв’язуєшся?

Вона мовчить.

І цього досить.

Я ходжу кімнатою, не знаходжу собі місця. Перед очима — фото. Її плечі. Його руки. Його самовдоволений вираз.

— Він заплатив тобі? — питаю глухо.

Міра здригається.

— Так.

Одне слово.

І воно б’є сильніше за будь-який крик.

Я впираюся руками в стіл, намагаючись втриматися.
Злість — на нього. Біль — за неї.
І щось темне, гидке — через сам факт.

— Чому? — питаю вже тихіше. — Скажи мені, чому.

Вона дивиться кудись повз мене.

— Бо мені потрібні були гроші. Я не мала до кого піти. Бо коли стоїш перед вибором — або ти ламаєшся, або виживаєш… — Міра ковтає. — Я обрала вижити.

Я повільно підходжу ближче. Зупиняюся на відстані кроку.

— Ти могла піти, — кажу різкіше. — Знайти інший вихід.

— Я шукала! — вибухає Міра. — Ти думаєш, я прокинулася одного дня і вирішила: «О, чудова ідея — лягти з багатим чоловіком удвічі старшим»?

Вона різко видихає.

— Ти не знаєш, як це — коли гроші закінчуються. Коли рахунки ростуть. Коли ніхто не простягає руку. А він — простягнув.

— За ціну.

— Так! — кидає вона. — За ціну. Я це знала.

Я дивлюся на неї — і не впізнаю. Не ту дівчину з кухні. Не ту, що тихо тримала чашку. Переді мною людина, яка навчилася не виправдовуватися.

І це злить ще більше.

— І ти просто… прийняла це?

— Я не пишаюся цим, Макаре, — тихо каже вона. — Але я не буду робити вигляд, що мене змусили. Я зробила вибір.

— З моїм батьком.

— Я тоді не знала, що він — твій батько!

— Все одно, — кажу глухо. — Ти була з ним.

— Ти зараз дивишся на мене так, ніби я брудна, — тихо каже Міра.

Я мовчу.

Бо на секунду — лише на секунду — в мені промайнуло саме це.