Розділ 19

Макар

Я дивлюся на екран довго. Може хвилину. Чи кілька. Час ніби зупинився. Не можу прийняти те, що бачу. Міра.

В одному ліжку з моїм батьком. Голова відмовляється це складати докупи. Наче це якась помилка. Чужа фотографія.

Але це вона. Я впізнаю її обличчя. Вона там зовсім юна. Дівчинка ще. Вісімнадцять. Максимум двадцять.

І він поруч із нею. Мене накриває хвилею злості. Такої, що аж темніє в очах. Покидьок. Інакше його не назвеш.

Я б не здивувався, якби він змусив її. Натиснув. Купив. Загнав у кут, як робив це завжди.

Він умів.

Я стискаю телефон сильніше. Щелепа напружена так, що аж болить. Перед очима вже не просто фото. Перед очима Міра. Та, що сиділа щойно навпроти мене. З чашкою в руках.

І раптом усе стає на свої місця. Її погляд, мовчання, страх.

Питання тільки одне. Вона хотіла цього? Чи він просто забрав і це теж?

Я повільно піднімаю погляд від екрана. Міра сидить навпроти. Не рухається. Вона навіть не намагається заговорити.

— Скільки тобі було? — мій голос звучить хрипко. 

Дівчина здригається.

Ледь помітно. Але я бачу. Міра мовчить кілька секунд. Потім ковтає й відповідає тихо:

— Дев’ятнадцять.

Дев’ятнадцять. У мене темніє в очах. Я відвертаюся, проводжу рукою по обличчю. Потрібно повітря. Хоч трохи. Бо інакше я або щось розіб’ю, або скажу те, про що пошкодую.

— Це було… — починаю, але слова застрягають у горлі. Я змушую себе договорити: — Це було через борг?

Тиша. Вона не відповідає. 

Я заплющую очі на секунду. Всередині все перевертається. Бо якщо це правда… То я привів у свій дім не просто жінку. Я привів людину, яку зламав мій власний батько.

— Він змушував тебе?

Вона мовчить. Не відводить очей. І не плаче.
Лише дивиться на мене так, ніби вже готова витримати ще один удар.

— Ні. Я сама погодилась, — нарешті вимовляє.

У мене всередині щось рветься.

— Сама? — голос зривається. — Тобі було дев’ятнадцять.

— Я не дитина була, — відповідає вона впевнено. — Я знала, що роблю.

— Знала? — я майже сміюся, але в цьому сміху немає нічого веселого. — Ти знала, з ким зв’язуєшся?

Вона мовчить. І цього досить.

Я ходжу кімнатою, не знаходжу собі місця. Перед очима — фото. Її плечі. Його руки. Його самовдоволений вираз.

— Він заплатив тобі? — питаю глухо.

Міра здригається.

— Так.

Одне слово. І воно б’є сильніше за будь-який крик. Я впираюся руками в стіл, намагаючись втриматися. Злість — на нього. Біль — за неї. 

— Чому? — питаю вже спокійніше. — Скажи мені, чому.

Вона дивиться кудись повз мене.

— Бо мені потрібні були гроші. Я не мала до кого піти. Бо коли стоїш перед вибором — або ти ламаєшся, або виживаєш… — Міра ковтає. — Я обрала вижити.

Я підходжу ближче. Зупиняюся на відстані кроку.

— Ти могла піти, — кажу різкіше. — Знайти інший вихід.

— Я шукала! — вибухає Міра. — Ти думаєш, я прокинулася одного дня і вирішила: «О, чудова ідея — лягти з багатим чоловіком удвічі старшим»?

Вона видихає.

— Ти не знаєш, як це — коли гроші закінчуються. Коли рахунки ростуть. Коли ніхто не простягає руку. А він — простягнув.

— За ціну.

— Так! За ціну. Я це знала.

Я дивлюся на неї — і не впізнаю. Не ту дівчину з кухні. Переді мною людина, яка навчилася не виправдовуватися.

І це злить ще більше.

— І ти… прийняла це?

— Я не пишаюся цим, Макаре, — вимовляє Міра. — Але я не буду робити вигляд, що мене змусили. Я зробила вибір.

— З моїм батьком.

— Я тоді не знала, що він — твій батько!

— Все одно, — кажу глухо. — Ти була з ним.

— Ти зараз дивишся на мене так, ніби я брудна, — відповідає Міра.

Я мовчу. Бо на секунду — лише на секунду — в мені промайнуло саме це.

І вона це побачила.

— Зрозуміло. От і все.

І це «все» звучить гірше за будь-який скандал.

Міра миттєво розвертається й швидко йде до кімнати. Двері зачиняються не з гуркотом — але досить несподівано, щоб у тиші це прозвучало, як крапка.

Я лишаюся посеред кухні. Дивлюся в підлогу. В голові шум. Хотів розібратися. Хотів правди.

Отримав.

Зітхаю важко й проводжу рукою по обличчю. Відчуття таке, ніби щойно програв бій, у якому сам і вдарив першим.

Пауза тягнеться. Потім я мовчки йду до своєї кімнати. Ми під одним дахом. І між нами — стіна товстіша за будь-які двері.