Розділ 17

Міра

Я відчуваю його погляд.

Він не тисне. Не змушує. Але від нього нікуди сховатися.

Макар дивиться так, ніби намагається зрозуміти щось важливе. Щось більше, ніж мої слова.

Я опускаю очі в чашку. Чай уже не такий гарячий, але я все одно тримаю її в руках. Просто, щоб мати за що триматися.

Тиша між нами дивна. Не порожня. Напружена.

Я знаю, він думає.

Про мене. Про мої слова. Про те, що я сказала про Артема.

І, можливо, про те, чого не сказала.

— Міро, — нарешті озивається він.

Я піднімаю очі.

Макар виглядає серйозним. Зібраним. Ніби щойно прийняв якесь рішення.

— Я не хочу звалювати на тебе більшість обов'язків. Тому я прийняв рішення, що Артема зі школи забиратиму я, — каже він спокійно.

Я кліпаю, не одразу розуміючи.

— Це моя відповідальність, — додає чоловік тихіше. — Я його дядько.

— Але це не означає, що ти не можеш допомагати, якщо захочеш, — додає Макар уже м’якше. — Просто… я не хочу, щоб ти почувалася зобов’язаною.

— Добре, — тихо кажу я.

Макар киває, ніби саме це й хотів почути.

— І ще… — він на секунду стискає пальці на столі. — Я можу прати, прибирати, допомагати йому з уроками.

На його губах з’являється ледь помітна усмішка.

— Але готування краще залишити тобі. Бо я в цьому повний нуль.

Я мимоволі видихаю. Напруга трохи слабшає.

— Домовились, — відповідаю.

І це слово звучить тихіше, ніж я очікувала.

Серйозніше.

Наче означає щось більше, ніж просто їжу чи побут. Макар дивиться на мене ще кілька секунд. Уважно. Ніби запам’ятовує.

І я раптом відчуваю, як небезпечно стає від цього погляду.

Я першою відводжу очі.

Бо ще трохи — і він побачить забагато.

— І щодо боргу… — каже Макар. — Я можу віддати його хоч завтра.

— Не поспішай, — відповідаю рівно.
— Я не люблю бути винною, — зізнаюся чесно. — Це… тисне.

Він дивиться на мене уважніше.

— Ти мені нічого не винна, Міро, — каже, трохи нахиляючи голову. — Ти допомогла мені. А я допомагаю тобі. Все чесно.

Макар ще кілька секунд дивиться на мене, ніби зважує щось у голові. Потім раптом видихає й відкидається на спинку стільця.

— Добре, — каже спокійніше. — Досить про борги, —  на його губах з’являється ледь помітна усмішка. — Розкажи мені краще про себе.

Я напружуюся майже автоматично.

— А що саме?

— Все, що не пов’язане з проблемами, — відповідає він. — Що ти любиш. Що тебе дратує. Що змушує посміхатися.

Тихо хмикаю.

— Це допит?

— Ні. — Знизує плечима, але в очах з’являється щось серйозніше. — Я просто хочу знати більше про свою дружину. Це ж нормально?

— А раптом я нудна?

— Не вірю, — відповідає він. — Нудні люди так не дивляться.

— Як «так»? — питаю тихіше, ніж хотіла б.

Макар не відводить очей.

— Наче завжди напоготові. І водночас — ніби страшенно втомилася.

Я ковтаю. Влучив.

— У тебе теж… втомлений вигляд, — кажу тихо.

Я хочу додати ще щось.

Але в цей момент телефон Макара, який лежить поруч на столі, коротко блимає.

Чоловік машинально кидає погляд на екран.

І я теж. Серце стискається.

На дисплеї спалахує фото. Спочатку я не встигаю усвідомити, що саме бачу. Просто картинка. Світло. Контури тіл.

А потім світ різко стає надто чітким. П’ять років тому. Я. В одному ліжку. Майже оголена. Цілуюся з його батьком.

Кров приступає до обличчя так швидко, що мені здається — я зараз знепритомнію. У вухах починає шуміти. Пальці холонуть.

Я пам’ятаю той день. Пам’ятаю, як переконувала себе, що це нічого не означає. Що це заради боргу батька.  Що ніхто не дізнається.

Як же я помилялася.

І тепер це лежить між нами. На екрані його телефону.

Моя помилка. Моя ганьба. Моє минуле, яке я так старанно закопувала.

Дихати стає важко.

Макар досі дивиться на екран, ніби не може повірити у те що бачить.

Бачу, як змінюється його погляд. Як стискається щелепа. Як у його очах з’являється не біль — ні. Гірше.

Відраза.

Мені хочеться схопити телефон, вимкнути, стерти, розбити. Повернути час назад.

Але час не повертається.