Розділ 16

Макар

Я не питаю. Хоча хочу.

Це слово — «колись» — зависає в повітрі й не зникає. Воно занадто важке для випадкової фрази. Невже в Міри колись була дитина? Від кого?

Я стискаю в руках маленьку чорну деталь, навіть не помічаючи цього. Пластик впивається в пальці.

Вона не виглядає як жінка, яка просто «любить дітей». Це інше. Глибше. Занадто природне.

Міра сидить на підлозі, підібгавши ноги під себе, і слухає Артема так уважно, ніби він розповідає щось справді важливе, а не пояснює, куди треба поставити наступну деталь.

— Ні, дивись, ось тут, — тихо каже вона і легенько торкається його руки.
— Тоді воно триматиметься міцніше.

Артем дивиться на неї й киває. Без страху, без скутості.

Я відвертаюся, роблю вигляд, що шукаю потрібну деталь у коробці. Усередині дивне відчуття. Наче я підглядаю щось особисте, що мені не належить.

Міра піднімає голову й випадково ловить мій погляд. На секунду завмирає. Наче розуміє, про що я думаю.

І одразу відводить очі. Я нічого не кажу. І не скажу. Не сьогодні.

Після ігор Артем зависає перед телевізором — вмикає мультики й одразу притихає.

Ми з Мірою залишаємося на кухні. Треба обговорити купу речей — не тільки про побут. Про нас. Про правила. Про те, щоб усе це не розсипалося на другий день.

Я ставлю чайник.

— Міро, ти десь працюєш? — питаю ніби між іншим.

Вона спирається стегном об стіл, складає руки на грудях. Без зайвої театральності.

— Так. Я перукар. Завтра якраз виходжу на роботу, тож мене не буде щонайменше до четвертої.

І одразу, без паузи:

— А ти ким працюєш?

Прямо. Без ніяковості.

— У мене своя компанія, — кажу, не вдаючись у деталі. Хочу побачити, чи спитає більше.

Міра не вражається. Не округлює очі. Просто киває.

— Зрозуміло.

І все.

Я не одразу усвідомлюю, що чекаю чогось іншого. Хоч якогось уточнення. Запитання. Реакції.

Зітхаю.

— І все? — виривається само. — Я настільки тобі не цікавий?

Вона піднімає на мене очі. Спокійні. Без образи, без виправдань.

— Цікавий, — каже тихо. — Просто я не звикла лізти туди, куди мене не кликали.

Це звучить не як докір. Як факт.

Стискаю губи, відводжу погляд на чайник, який уже починає шуміти.

— Більшість якраз лізе, — бурмочу.

— Я — не більшість, — відповідає вона.

І знову тиша.

Міра не намагається мене вразити. Не намагається сподобатися.

І, бляха муха, саме це працює сильніше за все інше.

Після того як чайник закипає, я наливаю чай у дві чашки.

— Давай одразу домовимося, — кажу я. — Це не гра. Якщо ти тут — то по-справжньому. Особливо для Артема.

Міра сідає навпроти. Не складає рук, не закривається. Просто слухає.

— Я розумію, — тихо відповідає вона. — Я не збираюся зникати. Але й замінити йому маму я не зможу.

— І не треба, — різко кажу я, а потім спокійніше додаю: — Йому потрібна ти.

Дівчина киває.

— Тоді давай так. Я можу забирати його, якщо встигаю після роботи. Можу готувати. Допомагати з уроками. Але рішення — за тобою. Ти дядько.

Чітко. Без самодіяльності.

Мені це подобається більше, ніж якби вона одразу почала ділити повноваження.

— Якщо він щось утне, — продовжую я, — я не хочу, щоб ти почувалася винною. Відповідальність — моя.

Вона хитає головою.

— Відповідальність — спільна. Ми ж обоє будемо для нього прийомними батьками.

Я завмираю.

— У сенсі… обоє? — перепитую повільно. — Я думаю, ти просто допоможеш з опікунством, що це тимчасово. Після всього ми розлучаємося, і ти живеш своїм життям.

Міра мовчить, дивиться прямо на мене.

Я проводжу рукою по потилиці, намагаюся все скласти докупи.

— Тобто ти теж хочеш його всиновити? — тихо питаю. — Можливо, я щось неправильно розумію.

— Чесно… я думала про це, — каже Міра тихо, відводячи погляд. — Але є одне «але». Я не знаю, як у нас складуться стосунки… і не хочу, щоб через це постраждав Артем.

— Я тебе розумію, — відповідаю спокійно. — Але обіцяю: буду підтримувати, допомагати, дбати про нього і робити все, щоб тобі було комфортно жити зі мною.

Я слухаю її, і в голові не зникає питання: чи зможемо ми дати малому все, на що він заслуговує? І що насправді приховує Міра?