Розділ 15

Міра

Чую як ключ повертається в замку. Двері відчиняються.

— Ми вдома, — тихо каже Макар.

Його голос інший. Не той, що зранку. У ньому більше втоми. І ще щось.

Я виходжу в коридор — і завмираю. Поруч із ним стоїть хлопчик. Маленький. Худенький. У куртці, яка здається трохи завеликою. В одній руці він стискає машинку, в іншій Макарову руку.

Його очі одразу знаходять мене. Великі. Насторожені.

Я підходжу ближче і повільно сідаю навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні. Він маленький. Значно менший, ніж я уявляла.

— Привіт, — кажу тихо, щоб не налякати. — Я Міра. Дружина дядька Макара. А тебе як звати?

Хлопчик дивиться на мене уважно, трохи насторожено. Його пальці міцно тримаються за руку Марка, ніби це єдине, що зараз дає йому опору.

— Артем, — відповідає він після короткої паузи.

Його голос тихий, але впертий. Я ледь усміхаюся.

— Дуже приємно, Артеме.  Ти, мабуть, втомився, — кажу м’яко. — Хочеш їсти? Я приготувала обід.

Він мовчить кілька секунд, ніби думає, чи можна мені довіряти. Потім тихенько киває.

— У мене є картопляне пюре з курячою котлетою… і ще суп. Що будеш?

— Пюре… і котлетку.

Я усміхаюся, намагаючись зробити це тепло, без тиску.

— Добре, — кажу м’яко. — Сідай за столик, я все швидко накладу.

Він обережно підходить до столу, все ще тримаючи машинку в руках, але вже трохи розслабленіший. Я накладаю йому порцію пюре з котлеткою, ставлю перед ним разом із ложкою.

Макар тихо стоїть поруч, спостерігає, мовчить.

— А ти чого стоїш? — кажу, намагаючись зробити голос дружнім. — Сідай, зараз і тобі насиплю. Що будеш їсти?

— Пюре, — відповідає він тихо.

— Добре, сідай за стіл, — промовляю м’яко, і Макар нарешті займає місце.

Я накладаю порцію пюре з котлеткою для нього, ставлю її на стіл перед ним. Він мовчки дивиться на мене, але киває.

Хлопчик пробує ложку пюре, його очі час від часу піднімаються на мене.

— Смачно? — питаю тихо, без натиску.

Артем лише киває, ще трохи сором’язливо.

Після обіду Макар іде з Артемом до кімнати в якій він буде жити, я залишаюся помити посуд.

Вода тихо шумить у раковині. Повільно мию тарілки, хоча давно могла б закінчити. Просто даю їм час. І собі теж.

У голові дивне відчуття. Наче квартира вже не така, як була вранці. Тепер тут є дитина. Його дитина… Ні. Не його. Але тепер — його відповідальність.

І моя теж.

Я витираю руки рушником і йду коридором. Двері до кімнати відчинені.

Макар сидить на підлозі поруч із Артемом. Вони разом складають лего. Хлопчик уже без кофти, у футболці. Він зосереджений, серйозний, обережно з’єднує деталі, ніби від цього залежить щось важливе.

Чоловік щось тихо каже йому, і Артем раптом ледь усміхається.

Я зупиняюся в дверях. Просто дивлюся.

Макар піднімає голову, помічає мене.

— Ми будуємо гараж, — каже тихо.

— Як круто, — відповідаю м’яко і заходжу ближче. — Можна з вами?

Артем дивиться на мене. Уважно. Оцінює.

Потім ледь помітно киває.

Я сідаю поруч на підлогу, підбираю одну деталь.

— А де буде заїзд? — питаю спокійно, ніби це справді важливо.

Хлопчик одразу оживляється. Показує. Пояснює.

І вже за хвилину ми будуємо разом. Макар мовчить. Просто дивиться на нас.

— Ти швидко влилася, — каже він тихо.

Я злегка знизую плечима.

— Діти люблять, коли з ними граються по-справжньому.

Чоловік дивиться довше.

— Відчувається, що ти знаєш, як це.

Я на секунду завмираю.

Дивлюся на маленькі деталі в руках.

— Колись знала, — відповідаю тихо.

Він нічого не питає.

І саме за це я вдячна.