Розділ 16

Міра

Чую як ключ повертається в замку. Двері відчиняються.

— Ми вдома, — лунає голос Макара.

Його голос інший. Не той, що зранку. У ньому більше втоми. 

Я виходжу в коридор і заклякаю. Поруч із ним стоїть хлопчик. Маленький. Худенький. У куртці, яка здається трохи завеликою. В одній руці він стискає машинку, в іншій Макарову руку.

Його насторожені очі одразу знаходять мене. 

Підходжу ближче і сідаю навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні. Він маленький. Значно менший, ніж я уявляла.

— Привіт, — промовляю лагідно, щоб не налякати. — Я Міра. Дружина дядька Макара. А тебе як звати?

Хлопчик дивиться на мене уважно, трохи насторожено. Його пальці міцно тримаються за руку Марка.

— Артем, — відповідає він після короткої паузи.

Його голос тихий, але впертий. Я ледь усміхаюся.

— Дуже приємно, Артеме.  Ти, мабуть, втомився, — кажу м’яко. — Хочеш їсти? Я приготувала обід.

Хлопчик мовчить кілька секунд, мов думає, чи можна мені довіряти. Потім киває.

— У мене є картопляне пюре з курячою котлетою… і ще суп. Що будеш?

— Пюре і котлетку.

Я тепло усміхаюся.

— Добре, — кажу м’яко. — Сідай за столик, я все швидко накладу.

Він обережно підходить до столу, все ще тримаючи машинку в руках, але вже трохи розслабленіший. Я накладаю йому порцію пюре з котлеткою, ставлю перед ним разом із ложкою.

Макар стоїть поруч, спостерігає, мовчить.

— А ти чого стоїш? — промовляю, намагаючись зробити голос дружнім. — Сідай, зараз і тобі насиплю. Що будеш їсти?

— Пюре, — відповідає він.

— Добре, сідай за стіл. 

І Макар нарешті займає місце.

Я накладаю порцію пюре з котлеткою для нього, ставлю її на стіл перед ним. Він мовчки дивиться на мене, але киває.

Хлопчик пробує ложку пюре, його очі час від часу піднімаються на мене.

— Смачно? — цікавлюся.

Артем лише киває, ще трохи сором’язливо. 

***

Після обіду Макар іде з Артемом до кімнати в якій він буде жити, я залишаюся помити посуд.

Вода тихо шумить у раковині. Мию тарілки, хоча давно могла б закінчити. Проте даю їм час. І собі теж.

У голові дивне відчуття. Наче квартира вже не така, як була вранці. Тепер тут є дитина. Витираю руки рушником і йду коридором. Двері до кімнати відчинені.

Макар сидить на підлозі поруч із Артемом. Вони разом складають лего. Хлопчик уже без кофти, у футболці. Він зосереджено з’єднує деталі.

Чоловік щось каже йому, і Артем раптом ледь усміхається. Я зупиняюся в дверях. Всього лише дивлюся.

Макар піднімає голову, помічає мене.

— Ми будуємо гараж, — звертається він до мене.

— Як круто, — відповідаю м’яко і заходжу ближче. — Можна з вами?

Артем дивиться на мене. Але все ж киває. Я сідаю поруч на підлогу, підбираю одну деталь.

— А де буде заїзд? — цікавлюся я з усмішкою на вустах.

Хлопчик одразу оживляється. Показує. Пояснює. І вже за хвилину ми будуємо разом. Макар мовчить, спостерігає за нами.

— Ти швидко влилася, — вимовляє з усмішкою.

Я  знизую плечима.

— Діти люблять, коли з ними граються по-справжньому.

Чоловік дивиться довше.

— Відчувається, що ти знаєш, як це.

На секунду заклякаю. Дивлюся на маленькі деталі в руках.

— Колись знала, — відповідаю ледь чутно.

Макар нічого не питає. І саме за це я вдячна.