Розділ 14

Макар

Запах лікарні б’є в ніс одразу, як тільки заходжу всередину. Піднімаюся на другий поверх. Кроки відлунюють у порожньому коридорі. Людей небагато, але напруга відчувається в повітрі.

Я сиджу на жорсткому стільці навпроти кабінету лікаря і дивлюся в одну точку. Руки зчеплені в замок. Не від холоду. Від напруги.

Двері відчиняються.

— Заходьте, — каже лікар.

Піднімаюся і заходжу всередину.

Артемко сидить на кушетці. Маленький. Худий. Ноги не дістають до підлоги. Він стискає в руках якусь машинку і дивиться на неї, ніби це єдине, що тримає його в цьому світі.

Хлопчик піднімає очі, коли бачить мене.

— Дядько Макаре… — тихо каже.

І в мене всередині щось стискається.

— Привіт, чемпіоне, — відповідаю і підходжу ближче. — Як ти?

Артем знизує плечима.

— Нормально.

Бреше. Я бачу це. Але не тисну.

Поруч стоїть жінка із служби у справах дітей. Серйозна. Втомлена.

— Ми маємо вирішити, з ким тимчасово залишиться дитина до рішення суду, — говорить вона офіційним тоном. — І ми також хочемо почути думку Артема.

Соцпрацівниця опускається навпочіпки перед Артемком. Її голос стає м’якшим.

— Артеме, скажи, будь ласка… з ким би ти з цих двох чоловіків хотів би поїхати?

Він дивиться на мене. Довго. Серйозно. Потім переводить погляд на лікаря. На мого батька. Затримується на ньому на секунду — і я бачу страх.

Потім знову дивиться на мене.

— А… ти мене не віддаси назад? — питає він пошепки.

Це питання б’є сильніше, ніж будь-що.

Я роблю крок ближче.

— Не віддам, — відповідаю спокійно. — Обіцяю.

Хлопчик ще секунду дивиться мені в очі. Наче перевіряє, чи можна вірити.

Потім повільно киває.

— Тоді… я хочу з тобою.

І вперше розумію, що тепер відповідальність — не слово.

Це він.

Маленький хлопчик, який дивиться на мене так, ніби я його єдина опора.

І я не маю права підвести.

— Це безглуздо, — лунає за спиною голос батька.

Я навіть не здригаюся. Очікувано.

Старий чорт робить кілька кроків ближче. Його дорогі черевики тихо стукають по плитці. Кожен звук — як нагадування, хто він.

— Ти не одружений, — говорить рівно. — Живеш сам. У тебе немає ні досвіду, ні часу. Куди тобі ще дитину?

Його погляд ковзає на Артемка. Не з теплом. Не з турботою. Просто оцінює. Як проблему.

Я відчуваю, як хлопчик поруч напружується.

— Це тимчасово, — додає батько. — Не роби дурниць, які зіпсують тобі життя.

Мовчу кілька хвилин.

Раніше його слова завжди мали вагу. Завжди змушували сумніватися.

Але не зараз.

— Я одружений, — відповідаю спокійно.

Він хмуриться.

— Не треба мені казати про шлюб, — додає холодно. — Учора ти був холостяком, а сьогодні вже чоловік. Такі речі не робляться за один день.

Його погляд стає гострішим.

— Ти навіть за себе ніколи не відповідав повністю. А тепер хочеш взяти відповідальність за шестирічну дитину?

Я відчуваю, як Артемко сильніше стискає свою машинку.

— Хочу, — відповідаю просто.

Він фиркає тихо. Зневажливо. Наче я щойно сказав якусь дурницю.

— Хочеш… — повторює він. — Хотіти мало, Макаре. Питання в тому, чи здатен ти.

Я не відповідаю. Бо не зрозуміє.

Старий чорт ніколи не розумів, що таке — просто не залишити когось самого.

— Діти  це не іграшка, Макаре. Вони плачуть. Хворіють. Бояться.

Я дивлюся на Артемка.

Маленька рука. Напружені плечі. Очі, в яких більше страху, ніж має бути в дитини.

— Я заберу його, — кажу спокійно. — І це не обговорюється.

Старий чорт дивиться довго. Холодно. Важко.

Наче намагається зрозуміти, коли саме втратив контроль.

Потім усміхається. Ледь помітно. Без тепла.

— Подивимось, як довго ти протримаєшся, Макаре.

Можливо, він має рацію.

І я не готовий. Але я знаю одне.

Я не відпущу цю руку.