Розділ 13

Міра

Його мовчання лякає більше, ніж будь-які слова.

Він не тисне. Не змушує. Просто стоїть і дивиться на мене так, ніби я для нього важлива. Ніби те, що я скажу, справді має значення.

І саме це все ускладнює.

Якби він кричав. Злився. Звинувачував. Мені було б легше. Я б розвернулася і пішла. Без сумнівів і жалю.

Але чоловік не кричить. І я не йду.

Мої пальці повільно розтискаються. Сумка важчає в руці, ніби наповнена не речами, а моїми помилками.

Я дивлюся на нього і відчуваю, як правда піднімається десь із середини. Гірка. Брудна. Та, яку я закопала так глибоко, що сама намагалася забути.

А тепер вона тут. Між нами.

— Ти не повинен був одружуватися зі мною, — кажу тихо.

Він хмуриться.

— Це я зробив свідомо.

Я ледь усміхаюся. Гірко.

Якби Макар тільки знав.

— Є речі, які ти про мене не знаєш, — кажу я, і голос зрадницьки тремтить.

Чоловік мовчить. Чекає.

Серце калатає так сильно, що мені здається, він чує його.

— І якщо дізнаєшся… ти вже не будеш дивитися на мене так само.

Він робить крок ближче. Обережно.

— Дай мені самому вирішити, як дивитися на тебе, — відповідає спокійно.

Ці слова болять.

Я відчуваю, як до горла підступає клубок. Як сором, який я носила роками, знову оживає.

Перед очима на мить спливає інше життя. Інша квартира. Інший чоловік. Старший. Холодний. Чужий.

Його батько.

Я різко вдихаю. Ні. Я не готова. Ще ні.

— Я не та, за кого ти мене приймаєш, — кажу замість цього.

Макар дивиться прямо в очі.

— Мені важливо, яка ти зараз. Не те, що було.

І в цю мить мені хочеться розплакатися. Бо він помиляється.

І коли правда вийде назовні… Макар може зненавидіти мене.

— Ти не розумієш… — шепочу.

Чоловік не перебиває. Не тисне. Просто стоїть поруч. Чекає.

І це ламає сильніше, ніж будь-які питання.

Я стискаю ремінець сумки. Пальці болять, але я не відпускаю.

— Якщо я залишуся… — мій голос тремтить, і я ненавиджу це. — Ти можеш пошкодувати.

Він робить крок ще  ближче.

— Це буде моє рішення, — говорить тихо.

Моє серце збивається з ритму.

Я дивлюся на двері. Всього кілька кроків — і я знову буду сама. Безпечна. Закрита. Як завжди.

І водночас… порожня.

Мій погляд повертається до нього. До чоловіка, який навіть не здогадується, наскільки все насправді складно.

Наскільки я зламана. Як сильно його батько змінив мене.

Я повільно опускаю сумку на підлогу. Не тому, що вирішила залишитися назавжди. А тому що… поки що не можу піти.

Макар не рухається. Але я бачу, як він видихає. Ледь помітно. Наче весь цей час теж боявся.

— Я не обіцяю нічого, — кажу чесно.

— І не потрібно, — відповідає чоловік.

Тиша між нами вже інша. Не така холодна. Але правда все ще стоїть між нами.

І вона нікуди не зникла.

Я дивлюся в його блакитні очі і вперше за довгий час відчуваю: справжня загроза не в ньому. Вона — у минулому, у секретах, які ще не розкриті.

— Мені потрібно їхати в лікарню, — каже Макар. — Мають вирішити, з ким залишити Артемка до суду. Було б чудово, якби поїхала ти, але розумію… там може бути мій батько. І тобі буде неприємно його бачити, та й він може не схвалити, що ти моя дружина.

Я відчуваю, як серце калатає швидше. Сумніви тиснуть. А якщо його батько розповість Макару про минуле? Про мене і про нього? Я не можу так ризикувати. Бо коли чоловік дізнається це може зруйнувати все, що ми зараз ледве почали будувати.

Глибоко вдихаю, намагаюся заспокоїти серце. Рішення приймається само собою: я не поїду.

— Я залишуся, — кажу спокійно, хоч голос трохи тремтить. — Приготую щось на обід, щоб Артемко не залишився голодним.

Я залишаюся. Приготую обід. Нагодую Артемка. Бо в цьому маленькому «зараз» я ще можу бути корисною. А цього вистачає, щоб не тікати.