Розділ 12

Макар

Звісно, для мене було шоком, що батько Міри заборгував моєму. Але для мене це не проблема — тим паче, не такі вже й великі гроші. А от її реакція… вона мене шокувала по-справжньому.

Вона, ніби ошпарена, рвонула до своєї кімнати й почала збирати речі. Я зовсім її не розумів. Коли дівчина вже схопила сумку і направлялася до дверей, я зупиняю її.

— Куди ти зібралася? — питаю тихо, але відчутно.

Вона обертається, очі блищать від хвилювання.

— До своєї орендованої квартири. Наш шлюб анулюється. Я не хочу бути дружиною сина такого… монстра.

Я моргаю, намагаюся опанувати себе.

— Я тобі щось погане зробив?

— Ні.

Я дивлюся на неї і не впізнаю. Не ту Міру, яка кілька хвилин тому стояла на кухні босоніж і варила мені каву. Не ту, яка ніяковіла від мого напівоголеного вигляду.

Переді мною інша жінка. Напружена. Готова тікати.

І це б’є сильніше, ніж будь-які слова.

— Поясни, — кажу тихо. Без наказу. Без тиску. Просто прошу. — Бо я зараз нічого не розумію.

Вона мовчить. Стискає ремінець сумки так, що червоніють пальці. Її погляд метається по кімнаті, ніби шукає вихід, якого немає.

— Це через нього? — додаю. — Через те, що він мій батько?

Дівчина здригається. Ледь помітно. Але я бачу.

І в цю секунду до мене доходить проста, неприємна правда: справа не лише в боргу. Там є щось інше. Щось, про що вона боїться сказати.

Я роблю ще крок ближче.

— Міро… — вимовляю м’якше. — Я не він. І ніколи ним не буду.

Дівчина піднімає на мене очі. І в них — стільки всього одразу: страх, біль… і провина. Саме провина.

— Я знаю, — шепоче вона. — Ти не він.

Але звучить це не як полегшення. А як вирок.

— Тоді чому ти тікаєш від мене? — питаю прямо.

Міра ковтає. Губи тремтять.

— Я нічого тобі не зроблю, — кажу тихо. — І не дозволю йому зробити щось тобі.

Це виривається саме. Просто як факт.

Міра не йде.

Хоча ще хвилину тому виглядала так, ніби готова вискочити за двері й більше ніколи не озиратися.

Дівчина стоїть переді мною. З сумкою в руці. Напружена. Крихка. Наче тримається лише на впертості.

І я не розумію, що саме її так налякало.

Я дивлюся на неї уважно. Не тисну. Не змушую. Просто намагаюся зрозуміти.

Вона уникає мого погляду. Її пальці стискають ремінець сумки, але вже не так сильно, як раніше. Наче Міра сама не впевнена, чи справді хоче піти.

— Ти не повинна вплутуватися в це, — каже дівчина тихо. — Це не твоя проблема.

Я хмурюся.

Не моя проблема?

— Ти моя дружина, — відповідаю спокійно.

Вона здригається.

Я бачу, як ці слова зачіпають її. Хоча Міра сама вчора погодилася на цей шлюб.

— Це формальність, — каже вона тихіше.

Наче переконує не мене. Себе.

Я мовчу кілька секунд. Думаю.

— Для тебе — можливо, — кажу чесно.

Дівчина  піднімає на мене очі. Розгублені.

— А для тебе? — питає.

Я проводжу рукою по потилиці.

— Я не звик, щоб від мене тікали, навіть не давши шансу щось виправити, — кажу тихо.

Вона опускає погляд.

— Макаре… — починає Міра і замовкає.

Я не перебиваю.

Чекаю.

В її очах стільки страху, що всередині все стискається.

І вперше за довгий час я боюся почути правду.