Розділ 11

Міра

Телефон продовжує дзвонити.

Я дивлюся на екран і відчуваю, як усередині все холоне.

Маліцький.

Його прізвище світиться чорними літерами, і цього достатньо, щоб зіпсувати весь ранок.

Пальці мимоволі стискаються. На секунду виникає дурна думка — не відповідати. Зробити вигляд, що не чую. Що цього всього не існує.

Але я знаю його. Він не з тих, хто просто так відступає.

Беру телефон і проводжу пальцем по екрану.

— Слухаю, — кажу тихо.

На іншому кінці — коротка пауза. А потім його голос. Спокійний. Надто спокійний.

— Доброго ранку, Міро.

Від цього тону по спині пробігає холод.

— Доброго, — відповідаю сухо.

Макар мовчить. Я відчуваю його погляд на собі, але не дивлюся на нього.

— Як твій ранок? — продовжує Маліцький. — Сподіваюся, приємний.

Його слова звучать як насмішка. Цей мерзотник знає коли бити.

— Чого ви хочете? — питаю прямо.

У слухавці чується тихий видих.

— Я хочу нагадати про борг твого батька.

Серце стискається. Я мовчу.

— Термін спливає, — продовжує він. — А грошей немає.

Заплющую очі на секунду.

Макар напружується навпроти. Я бачу, як його рука завмирає над чашкою.

— Я працюю над цим, — кажу.

— Сподіваюся, — відповідає Маліцький. — Бо інакше мені доведеться вирішувати це питання інакше. А ти ж не хочеш, щоб все було як минулого разу?

Це не питання. Це погроза.

Тиха. Холодна. Реальна.

— Я зрозуміла, — кажу, і мій голос звучить чужим.

— От і добре, — відповідає він. — Гарного дня, Міро.

Дзвінок обривається. Я повільно опускаю телефон на стіл. Руки трохи тремтять.

Сніданок переді мною. Кава. Млинці. І водночас — прірва, яка нікуди не зникла.

— Все нормально? — тихо питає Макар.

Я піднімаю на нього погляд.

І вперше розумію, що тепер він частина цього всього.

— Це телефонувала людина, якому мій батько винен дуже великі гроші.

— Скільки?

Я опускаю погляд на чашку в своїх руках. Темна поверхня кави тремтить разом із моїми пальцями.

Сказати вголос — означає зробити це реальним. Не просто проблемою десь там. А тим, що вже стоїть тут, на цій кухні. Між нами.

— Багато, — відповідаю спочатку тихо.
Макар не зводить із мене очей.

— Скільки, Міро? — повторює спокійно, але вже твердіше.

Я ковтаю.

— Сто тисяч гривень.

Слова падають важко. Глухо. Як камінь у воду.

Його обличчя не змінюється різко. Ні шоку, ні осуду. Лише напруження в щелепі.

— Це не мій борг, — додаю швидко. — Це батька. Він… програв. І не зміг повернути.

Пальці сильніше стискають чашку.

— І що він хоче? — запитує Макар тихо, але голос уже напружений. — Щоб ти віддала гроші? А якщо ні? Хто він взагалі такий? Назви мені його ім’я та прізвище.

Я глибоко вдихаю. Серце калатає, немов хоче вискочити з грудей.

— Маліцький… — вимовляю тихо, обережно, ніби боюся, що саме слово зруйнує все. — Микола Маліцький.

Очі Макара розширюються. Він спантеличений, його погляд намагається схопити сенс сказаного.

— Хто? Микола Маліцький? — повторює, і в голосі чути шок і нерозуміння. — Цього… не може бути… Хоча…

Макар встає зі стільця і робить крок ближче. Мій погляд падає на нього, і серце стискається. Холодок пробігає спиною, а руки мимоволі стискають край столу.

— Я маю тобі сказати… — починає тихо, — Микола Маліцький — мій біологічний батько.

Все навколо завмирає.

— Що?! — голос виривається сам по собі, дикий і невгамовний, ніби намагається прогнати реальність.

— Ні, скажи, що ти брешеш! — вигукую я, відчайдушно намагаючись ухопитися за щось, що ще залишилося знайомим і безпечним.

— Ні, це правда. — Слова тихі, спокійні, але немає сумнівів у кожному звуці.

Всередині все скручується вузлом. Злість на себе за те, що допустила це, страх — бо тепер нічого не змінити, і відраза до минулого, яке переслідує мене. А таємниця, яку я ховала у своєму серці стільки років, здається, скоро стане явною… і я впевнена, що Макару вона не сподобається.

— Ні, ні, ні… — шепочу я сама собі, і ноги ведуть мене в кімнату.

Все це наче якесь прокляття — спочатку я була пов'язана з його батьком. І не лише боргом, а тепер його син.

Мені хочеться втекти. Закритися. Забути все.