Розділ 10

Макар

Прокидаюся від звуків, що долинають із кухні. Для мене це незвично. Зазвичай у моїй квартирі є лише один звук — будильник.

А зараз — тихий брязкіт посуду. Шкварчання.

Встаю, протираю очі. На мені лише спортивні штани. На секунду замислююся, чи варто вдягнути футболку, але відмахуюся від цієї думки. Все одно зваблювати нічим. Ні кубиків, ні біцепсів — звичайне тіло звичайного чоловіка.

Йду на кухню так. І завмираю на порозі.

Міра стоїть біля плити і смажить млинці. Але виглядає це… по-домашньому. Вона трохи нахилилася вперед, зосереджена, серйозна, ніби це важливіше, ніж здається.

— Доброго ранку, — кажу, і мій голос ще хрипкий після сну.

Міра обертається.

Її погляд ковзає по мені знизу вгору. На секунду затримується на грудях. І я помічаю, як вона ледь помітно ніяковіє. Щоки рожевіють.

Бляха муха. Треба було вдягнути футболку.

— Доброго, — відповідає вона тихіше.

А потім, ніби не стримавшись, додає:

— Ти в чудовій формі.

Я фиркаю тихим сміхом і проводжу рукою по потилиці.

— Не вигадуй. Просто не встиг розтовстіти.

Міра усміхається. Ледь-ледь. І повертається до плити.

Я роблю кілька кроків у кухню і зупиняюся біля столу. Не сідаю одразу. Просто стою, спостерігаю.
Вона рухається впевнено. Наче робила це тут уже багато разів. Наче це її місце.

Дивно, як швидко людина може змінити простір навколо себе.

— Ти не мусила вставати так рано, — кажу тихо. — І тим більше щось готувати.

Міра злегка знизує плечима, не обертаючись.

— Я і так прокинулася. Не звикла довго спати в чужому місці.

Чужому.

Слово чіпляє. Неприємно дряпає зсередини, хоча вона права. Це і є чуже місце. Поки що.

— І… — додає дівчина після паузи, — мені потрібно було щось робити. Просто сидіти й чекати було б ще дивніше.

Я киваю, хоча вона цього не бачить.
Розумію її. Сам би не знав, куди себе подіти.

Міра перекладає готовий млинець на тарілку. Потім ще один. Її рухи трохи обережні, ніби вона досі не впевнена, що має право тут господарювати.

— Каву будеш?

Просте питання. Побутове. Звичайне.

Але звучить так, ніби між нами прокладається перша тонка нитка чогось справжнього.

— Буду, — відповідаю.

Дівчина киває і тягнеться до кавника. Я спостерігаю, як Міра наливає каву, як її пальці впевнено рухаються.

— Сподіваюся, ти п’єш без цукру, — каже вона, не обертаючись.

— П’ю і з цукром, і без. Я не вибагливий.

— Це добре, — тихо відповідає. — Бо я не знайшла цукор.

Я мимоволі усміхаюся.

— Він у верхній шафці. Ліворуч.

Вона завмирає на секунду, ніби не наважується одразу відкрити. Потім усе ж тягнеться вгору, відчиняє шафку і знаходить банку.

— Ага, — тихо каже. — Є.

Насипає обережно, наче боїться розсипати. Хоча це дрібниця.

Міра ставить чашку переді мною. Наші пальці на мить торкаються. Ледь. Випадково.

І одразу відходить.

— Дякую, — кажу тихо.

Вона киває і відвертається до плити, перевертає млинець. Але я бачу, як її плечі трохи напружені. Дівчина досі не знає, як поводитися зі мною. Як зі своїм чоловіком. І я, якщо чесно, теж не знаю, як поводитися з нею.

Роблю ковток кави. Гаряча. Смачна.

— Смачно пахне, — кажу, киваючи на сковорідку.

— Сподіваюся, і на смак буде так само, — відповідає вона. — Я давно не готувала для когось, окрім себе.

Ці слова звучать тихо, але в них більше, ніж просто про їжу.

Я дивлюся на неї. На її спину. І раптом ловлю себе на дивному відчутті.

Мені не хочеться, щоб Міра поспішала йти.

— Міро, — кажу обережно.

Вона обертається.

— Так?

Я на секунду вагаюся. Але все ж питаю:

— Ти добре спала?

Дурне питання. Просте. Але насправді я питаю інше: чи комфортно їй тут. Чи не шкодує. Чи не збирається втекти.

Вона дивиться на мене уважно. Наче розуміє, що я питаю значно більше.

— Краще, ніж очікувала, — відповідає чесно.

Я киваю, хоча сам не до кінця розумію, чому для мене це так важливо.

Дівчина ставить тарілку з млинцями на стіл. Обережно. Наче це щось більше, ніж просто сніданок.

— Сідай, — каже тихо.

Я слухаюся. Сідаю навпроти неї. Вона теж сідає, але не одразу починає їсти. Крутить виделку в пальцях. Знайомий жест. Нервовий.