Розділ 10

Міра

Я стою посеред його квартири й відчуваю себе гостею. Не дружиною. Не партнеркою. Людиною, яка зайшла сюди занадто рано… і, можливо, не в той момент.

Запах чужих, солодких духів ще висить у повітрі. Наче вона досі тут. Всього лише вийшла на хвилину і скоро повернеться.

Дивлюся на двері, через які дівчина щойно пішла. На мить у грудях щось стискається. Не ревнощі. Я не маю на них права. Ми ж чужі.

Але все одно неприємно.

Бачити жінку в його сорочці. Чути, як вона називає його «Макарчику». Розуміти, що ще вчора він торкався її, отримував задоволення.

Я ловлю себе на думці, що порівнюю. Себе і її.

Жінка поводилася впевнено. Спекла йому пиріг. Чекала на нього. Надіялася на стосунки.

А тут я з сумкою і офіційним статусом дружини, який поки нічого не означає.

Стискаю пальцями обручку. Я сама погодилася на це. Ніхто не змушував.

І все ж дивно, як швидко життя може перевернутися. Вчора я прокинулася сама у своїй квартирі. Сьогодні стою в квартирі чоловіка, де до мене ночувала інша жінка.

Абсурд.

Але я не шкодую. Поки що ні.

Макар мовчить. Я відчуваю його напруження спиною. Він боїться щось сказати не так. Зробити не так. Злякати мене.

І це… дивно заспокоює. Повільно проходжу вглиб кімнати. Торкаюся спинки дивана. Проводжу пальцями по тканині.

Мій погляд падає на кухню. На столі стоїть той самий пиріг. Акуратно накритий рушником.

Підходжу ближче. Піднімаю рушник.

— Вона старалася, — промовляю спокійно.

Макар нічого не відповідає. І від цього щось всередині мене трохи пом’якшується.

— Де моя кімната? — питаю.

Чоловік ніби прокидається від думок.

— Я покажу.

Його голос спокійний, але я чую втому. Цей день вимотав нас обох.

Він проходить повз мене обережно, не торкаючись. Наче між нами тонка межа, яку легко зруйнувати одним неправильним рухом.

Я йду слідом. Коридор вузький. На стіні фотографії. На одній маленький світловолосий хлопчик. 

Зупиняюся.

— Це він?

— Так, — відповідає Макар тихо. — Артемко, мій племінник.

Я дивлюся на фото довше, ніж потрібно. Ось заради кого все це. Відчуваю, як всередині стає на місце. Не повністю. Але достатньо, щоб не втекти.

Макар відчиняє двері.

— Тут. Це буде твоя кімната.

Заходжу всередину. Проста та акуратна мовби на мене. Ставлю сумку на підлогу. Проводжу долонею по покривалу. Воно прохолодне. Без чужих запахів, історій.

І від цього стає трохи легше дихати. Обертаюся. Макар стоїть у дверях. Не заходить, лише дивиться. Наче чекає дозволу, хоча це його квартира.

Дивне відчуття.

— Якщо щось буде потрібно… скажи, — промовляє нарешті.

— Не треба, — відповідаю спокійно. — Це твій дім.

Чоловік хитає головою.

— Тепер і твій.

Ці слова зависають між нами. Я не знаходжу, що відповісти. Бо розумію: чоловік говорить це серйозно. Не з ввічливості. Не щоб заспокоїти. А як факт, який сам ще до кінця не усвідомив.

Тепер і твій. Дивно, як легко звучать слова, і як важко їм повірити.

Опускаю погляд на свою сумку. Вона стоїть посеред кімнати, ніби нагадує: я тут не назавжди. Просто… тимчасово. Поки обставини не зміняться. А ми не зіграємо свої ролі до кінця.

— Ванна там, — додає Макар, киваючи кудись у бік коридору. — Якщо захочеш переодягнутися чи відпочити.

— Добре.

Він ще кілька секунд стоїть на місці. Наче чекає, чи я скажу щось іще. Але я мовчу. І він зрештою йде. 

Я залишаюся сама. Сідаю на край ліжка.

— Ну що ж… — шепочу сама собі.

Я не знаю, що буде далі. Чи зможу звикнути до цього місця. До нього. До нас.

Але дороги назад уже немає.