Розділ 8

Міра

Ми вже сідаємо в авто, коли Макар раптом зупиняється. Я бачу, як у нього змінюється вираз обличчя, немов щойно щось згадав.

— Є ще один момент, — каже він.

Я насторожуюся. Здається, «ще один момент» у цій історії ніколи не закінчаться.

— Який?

Чоловік не дивиться на мене.

— Нам доведеться жити разом. Соцслужба перевіряє умови. Можуть прийти без попередження. Подивляться, чи ми справді сім’я.

Я дивлюся на його профіль і відчуваю, як усередині знову все напружується. Шлюб на папері — це одне. Спільний дах зовсім інше.

— Тобто… разом? — перепитую, хоча й так усе зрозуміло.

— У мене трикімнатна квартира, — відповідає спокійно. — У тебе буде окрема кімната. Я ні на що не розраховую. Це для перевірок. І для малого.

Для малого.

Я заплющую очі на секунду. Уявляю чужу квартиру, стіни. Чоловіка, якого знаю лічені години. І себе з його прізвищем, обручкою на пальці, ще й у його домі.

— І скільки це триватиме? — цікавлюся.

— Поки не оформимо опікунство. Кілька місяців. Можливо, довше.

Думаю про свою орендовану квартиру. Про маленьку кухню, де я п’ю каву сама.  Тишу, до якої звикла. Про те, що там я ні від кого не залежу.

Тут усе інакше.

— Я розумію, що це багато, — говорить чоловік. — Ти можеш відмовитися.

Вдихаю глибше. Якщо я піду зараз, він усе одно спробує врятувати племінника. Але шансів буде менше. І я це знаю.

— Я переїду, — додаю. — Але з умовою.

— Якою?

Дивлюся йому просто в очі.

— Чесність. Якщо щось зміниться — ми говоримо одразу. Без мовчанки й здогадів. Бо жити разом, це вже не просто формальність.

Макар киває не одразу. Наче зважує, чи зможе дотриматися цього.

— Домовились, — каже зрештою. — Без мовчанок.

Я ледь усміхаюся. Ми вже одружені заради гри перед державою, але між собою хочемо чесності. Іронія.

— І ще, — додаю, поки не передумала. — Я не хочу почуватися квартиранткою. Якщо я переїду, то не на правах «поживи тихенько». Я допомагатиму з малим. З побутом.

Макар дивиться на мене злегка здивовано, але без сарказму. Його очі стають серйознішими.

— Добре, — відповідає погоджуючись. — Так і буде. Не як квартирантка. Як партнерка.

Ми рушаємо. Місто ковзає за вікнами, а я всередині рахую: скільки речей у мене є? Скільки коробок? Чи влізе моє життя в його шафу?

— Тоді заїдемо зараз до мене за найнеобхіднішим, а решту заберемо завтра.

Макар киває, мовчки. Я помічаю, як він трохи сильніше стискає кермо. Може йому так простіше зосередитися?

Через хвилин двадцять ми вже біля мого будинку. Прошу його зачекати в авто, речі зберу сама.

Але коли повертаюся. Бачу як чоловік стоїть із букетом ромашок і коробкою «Рафаело».

— Це тобі, — простягує квіти та цукерки. — Бо я трохи протупив і навіть квітів не подарував,— промовляє чухаючи потилицю.

Я ловлю себе на думці: у цій дивній історії фіктивного шлюбу Макар виявляється набагато людянішим, ніж я чекала.

Тримаю в руках букет і коробку, коли його телефон несподівано видає рингтон у кишені.

— Вибач, — каже, дивлячись на екран.

Макар піднімає слухавку, а я стою поруч і дивлюся на квіти, ніби це єдине, що може мене заспокоїти.

— Слухаю… Не треба… Забудь цей номер і більше сюди не дзвони… — чую його тихий, трохи натягнутий голос.

Дзвінок обривається, і я одразу питаю:

— Хто це був?

Він відводить погляд, глибоко вдихає:

— Дівчина… з якою я вчора по п’янці переспав.

Я киваю:

— Дякую, що сказав правду.

Макар трохи полегшено видихає:

— Ми ж домовлялися чесно. Але не подумай, я не гуляка і не бабій. Просто хотів зняти напругу.

Чоловік проводить рукою по волоссю й нервово всміхається:

— Я не планував цього. Це сталося спонтанно. Без жодних почуттів. Просто дурість.

Зітхаю й дивлюся на нього спокійно:

— Не виправдовуйся. Я все розумію. А тепер, чоловіче, поїхали до тебе додому.

Макар бере мою сумку з речами і обережно ставить на заднє сидіння. Його рухи точні, спокійні. 

— Готова? — питає, не відриваючи очей від дороги.

Я киваю. Ми рушаємо. Намагаюся впіймати свої думки. Новий шлюб, нові правила, чужий дім, стіни… І все одно є відчуття, що я роблю щось правильне.