Розділ 7

Макар

Біля машини ми ще кілька секунд стоїмо мовчки. Я відкриваю багажник і довго дивлюся на велосипед, прикидаючи, чи влізе він узагалі.

— Якщо що поїде без переднього колеса, — бурмочу більше собі, ніж їй.

— Ти серйозно? — питає Міра.

Я видихаю.

— Я сьогодні серйозніший, ніж будь-коли.

Швидко знаходжу ключі, відкручую переднє колесо й, з горем навпіл, запихаю той клятий велосипед у багажник. Метал скрегоче, руки ковзають, але за кілька хвилин він таки піддається. Багажник зачиняється, і разом із ним ще один варіант передумати.

У машині тихо. Я веду авто й краєм ока бачу, як Міра дивиться у вікно. Місто живе своїм життям, люди купують каву, переходять дорогу, сміються, сваряться, поспішають. Для них це звичайний день. А я везу жінку, з якою знайомий лише декілька годин одружуватися.

— Якщо не хочеш — скажи, — вимовляю, не дивлячись на неї. — Я не триматиму.

Тиша. Кілька довгих секунд.

— Я не передумаю, — відповідає вона.

І в мене всередині щось стискається. Полегшення? Страх? Обидва одразу.

Тисну на газ. Машина повільно вливається в потік.

Я звик вирішувати проблеми грошима, зв’язками, холодною головою. Але зараз усе інакше. Це не угода з партнером. Це не контракт. Це людина поруч, яка погодилась ризикнути своїм життям заради мого племінника.

— Я не дозволю, щоб ти про це пожалкувала, — промовляю.

І сам не знаю, як саме це зроблю. Але зроблю.

Біля ювелірного гальмую різкіше, ніж планував. Нерви здають позиції.

— Дві золоті «американки», — кажу продавчині. — Класичні. Без усього зайвого.

Поки консультант перебирає ще кілька обручок, я не відводжу погляду від Міри. Вона крутить кільце в пальцях, маленьке, просте. Здається дрібницею. Але я знаю ця дрібниця зараз важить більше, ніж будь-яке слово.

— Підходить? — питаю.

— Так, — відповідає вона, не піднімаючи очей.

Я розраховуюся швидко. Поки не передумав сам.

РАЦС зустрічає нас стерильним коридором і запахом паперу. Олена виходить нам назустріч. Знайома говорить швидко, чітко, показує, де ставити підписи, які документи подати.

Потім дивиться на нас уважніше.

— Ви впевнені? — питає вже спокійніше, без офіційного тону.

— Так, — відповідаємо в один голос.

Міра затримує ручку над папером лише на секунду. Я помічаю це. І відчуваю, як серце починає гупати швидше.

Вона підписує. Я ставлю свій підпис одразу після неї.

Все відбувається занадто швидко. Без музики, гостей, урочистостей. Лише кілька підписів і сухі формулювання.

— Вітаю, — каже Олена з легкою усмішкою. — Тепер ви чоловік і дружина.

Слова звучать важче, ніж я очікував.

Я обережно беру руку Міри. Надягаю обручку. Мої пальці холодні, а її здається, трохи тремтять. Вона надягає кільце мені. І цей рух виглядає надто справжнім для звичайної формальності.

Коли все закінчується, ми виходимо на подвір'я. Я вдихаю повітря на повні груди, ніби щойно вибрався з тісного приміщення.

— Дякую, — кажу.

— Не дякуй. Ми ж сім’я, — намагається пожартувати вона, але я чую, що їй не по собі.

Я дивлюся на неї довше, ніж треба.

— Так. Сім’я.

І в цей момент до мене доходить одна річ. Фіктивний шлюб — це лише слово, а відповідальність цілком справжня. І я раптом ловлю себе на думці, що найбільше мене лякає не суд і не батько. А те, що одного дня цей шлюб може перестати бути фікцією.