Розділ 6

Міра

Ми сідаємо на лавку. Парк живе своїм життям: хтось біжить, хтось вигулює собаку, хтось сміється. А в нас — пауза. Така, що дзвенить у вухах.

— Ну, — каже він першим. — Як твій день?

Я криво всміхаюся.

— Паршиво, якщо чесно. Борг. Робота. Люди, які думають, що можуть тиснути, бо їм можна. А ще… — знизую плечима. — Втома.

Він киває. Без розпитувань. І за це я йому вдячна.

— А твій? — питаю.

Макар дивиться не на мене. На доріжку, на траву, куди завгодно — тільки не в очі.

— Сьогодні я дізнався, що сестра померла, — каже він тихо. — А рідний батько вже хоче забрати онука собі. Це єдине, що залишилося мені від неї. Я не можу віддати малого. Але в мене, одного, шансів на опікунство майже немає. А в батька — дружина.

Я різко повертаюся до нього.

— Мені дуже шкода… — слово виходить глухо, ніби застрягає в горлі.

Макар киває. Один раз. Повільно.

Я не знаю, що сказати. У такі моменти будь-які слова виглядають фальшиво.

Макар мовчить кілька секунд, дивлячись на доріжку перед нами. Потім обережно повертає голову і дивиться на мене, очі блищать від рішучості і втоми одночасно.

— Я не прошу жалості, — додає вже спокійніше. Лише стати моєю фіктивною дружиною. Ти погоджуєшся на папері, я отримую шанс оформити опікунство. Жодних почуттів, ніяких обов’язків — тільки формальність.

Я моргаю, відчуваю, як у грудях стискається серце. Мене шкода його. Шкода малого. І водночас страх: адже ми зовсім незнайомі.

— Тобто ти зараз пропонуєш мені фіктивний шлюб на лавці в парку?

— Так, — відповідає спокійно. — Бо інакше я його втрачу.

Дивлюся на нього. На чоловіка, який тримається з останніх сил, і все одно не ламається.

— На мені батьковий борг, — кажу після паузи. — І проблем більше, ніж мені хотілося б.

— Я можу покрити його, для мене це не проблема, — промовляє без вагань.

— Не варто, — говорю тихо. — Це не про гроші. Це про те, що я… я боюся. Що якщо все піде шкереберть? Що якщо нас викриють?

— Не викриють, якщо ми будемо виглядати як справжня пара, — каже він рівно. — Для мене це єдиний варіант. І без тебе я його не витягну.

Я мовчу, дивлюся на нього. Серце б’ється швидко, думки плутаються.

— Паспорт в тебе з собою? — запитує чоловік раптово.

Лише кліпаю.

— Так, — кажу коротко.

Макар дістає телефон і набирає номер.

— У мене є знайома в РАЦСі, — говорить. — Вона сьогодні там працює. Ми зможемо оформити все швидко.

Він говорить це так буденно, ніби домовляється про каву, а не про шлюб. Мій шлюб. Наш шлюб. На папері.

Я дивлюся, як його великий палець швидко торкається екрана. Голос у слухавці відповідає майже одразу — жіночий, теплий, знайомий.

— Привіт, Оленко… Так, це я. Слухай, дуже терміново… Ні, не жартую… Так, саме сьогодні… — Макар відводить погляд убік, ніби йому ніяково говорити це вголос. — Двоє. Так, цивільний. Ми будемо десь через… — він кидає швидкий погляд на мене, ніби перевіряє, чи я ще тут, — через сорок хвилин? Добре. Дякую. Ти найкраща.

Чоловік кладе слухавку. Тиша між нами стає ще густішою.

— Вона сказала, що чекає до третьої. Якщо встигнемо — супер. Якщо ні… — він не закінчує. Не треба.

Я відчуваю, як у горлі пересихає.

— А якщо нас не пустять? — питаю тихо. — Адже ми взагалі не схожі на подружжя? В нас навіть обручок немає.

— Обручки — не біда. Можемо заїхати в ювелірку і вибрати якісь. І Олена сказала, що все владнає. Головне — паспорти і бажання. — Він криво посміхається, але посмішка виходить болісною. — Бажання в мене є. А в тебе?

Я не відповідаю одразу.

Десь поруч гавкає собака. Діти сміються. Хтось голосно кличе: «Макс, сюди!» Звичайний парк. Звичайний день. І тільки в мене всередині все летить шкереберть, бо за кілька хвилин моє життя може звернути зовсім не туди, куди я планувала.

— Я не знаю, що я роблю, — кажу вголос, майже сама собі.

Макар повертається до мене всім тілом.

— Ти робиш те, що мало хто б зробив. І я цього не забуду. Ніколи.

Його голос тремтить зовсім трохи. Майже непомітно. Але я чую.

Я повільно киваю.

— Тоді ходімо… — кажу і кидаю погляд на велосипед. — Але що робити з ним?

— Покладемо в багажник.

— А влізе?

Макар знизує плечима.

— Спробуємо.

Чоловік веде велосипед, я йду поруч. Мовчимо. Минемо людей, які квапляться додому, лавки з закоханими, сварливими, або просто заглибленими у телефони. Звичайне життя, яке так різко контрастує з тим, що відчуваємо ми.

А ми йдемо підписувати щось, що не є звичайним.