Розділ 5

Макар

Артемко сидить на підлозі й крутить у руках машинку. Побачивши мене, завмирає. А потім миттєво встає й біжить.

— Дядю Макар!

Я не встигаю нічого сказати, він врізається мені в ноги, обіймає так міцно, ніби боїться, що я зникну. Маленькі пальці впиваються в тканину одягу.

— Привіт, як ти тут?  

Артемко відпускає мене не одразу. Кілька секунд ще тримається, потім відходить на крок і дивиться уважно, ніби щось зважує в голові.

— Дядю Макар, а де  мама?

Я мовчу.

Він хмуриться.

— Я бачив, — швидко додає. — В неї тут була кров. — торкається свого лоба пальцем. — І вона не відповідала. Я кликав.

У грудях стискається. Присідаю перед ним, щоб бути нижче, щоб не нависати.

— Малий… — голос підводить, але я змушую себе говорити впевнено. — Мама дуже сильно вдарилася.

— Їй боляче? — одразу питає.

— Було.

— А зараз?

Оце найгірше питання. Я дивлюся йому в очі. Не ховаюся.

— Зараз вона вже нічого не відчуває.

Він думає.

— Вона спить?

Я повільно хитаю головою.

— Так. І більше ніколи не прокинеться.

Хлопчик ковтає. Повіки тремтять, але сліз немає.

— Вона навіть… — зупиняється, наче підбирає слово. — Не поведе мене до школи. І не скаже, що я молодець.

— Так, Артемку.

— Я ж її кликав. Я голосно кликав.

— Я знаю, — кажу одразу.

Він раптом підходить і притискається лобом до мого живота.

— А ти ж мене не покинеш, правда, — шепоче.

Я обіймаю його. Міцно. Так, ніби можу втримати світ.

— Не покину, — відповідаю твердо. — Я буду поруч.

До нас підходить жінка років тридцяти п’яти. Спокійна, без білого халата. Лише бейдж на грудях.

— Я психолог, — каже тихо, щоб Артемко чув, але не лякався. — Ви його дядько?

Киваю.

Вона дивиться на малого, потім на мене.

— Сьогодні хлопчик пережив багато стресу. Я б не радила продовжувати розмову. Йому потрібен спокій і сон.

Артемко стискає мій піджак.

— Я завтра до тебе прийду, — промовляю до нього. — Обіцяю.

Хлопчик киває. Без сліз. Це лякає більше.

Психолог додає вже для мене:

— Приходьте зранку. Ми ще поговоримо. І про нього. І про подальші кроки.

Я киваю.

Артемко довго дивиться, мов запам’ятовує моє обличчя, а потім відпускає.

Виходжу в коридор. І тільки там дозволяю собі видихнути. Стою біля стіни, коли чую знайомі кроки. Важкі. Впевнені.

Навіть не обертаюся. І так знаю, хто це.

— Ну що? — каже він спокійно. Надто спокійно. — Побачив малого?

Стискаю пальці в кулаки.

— Не смій про нього так говорити.

— А як? — усміхається кутиком губ. — Він мій онук. Маю право.

Я стрімко повертаюся.

— Ти не маєш права ні на що. Ти навіть до Софії за життя не приїжджав.

Старий чорт знизує плечима.

— Це було її рішення.

— Це були твої рішення, — перебиваю. — Як завжди. Тиснути, ламати, зникати, коли не вигідно.

Він дивиться на мене довго. Оцінює. Як річ.

— Я прийшов поговорити по суті, Макаре. Без істерик.

— Ти все життя так говориш, — криво усміхаюся. — А потім хтось лишається зламаним.

Його погляд холоне.

— Хлопчик має бути зі мною. Я можу дати йому все. Дім. Безпеку. Майбутнє.

— Ти хоч знаєш, що він сьогодні спитав? — питаю впевнено. — Він питав, чому мама не відповіла, коли він кликав.

Старий чорт мовчить. І я бачу — не зачепило.

— Артемко — мій спадкоємець. Хлопчик має бути зі мною.

Я стискаю кулаки:

— Спадкоємець? Для тебе він тільки річ. А я — його дядько, і я його не віддам.

Він робить крок вперед, як завжди, нахабно і владно:

— Тобі здається, що ти сильний. Але я можу забрати його завтра, і ніхто тобі не допоможе.

Я роблю рішучий крок назад:

— Ні. Ти не отримаєш його. Ні сьогодні, ні завтра.

Мерзенний покидьок зупиняється, дивиться на мене, мов на камінь. Його очі повні гніву і роздратування, а губи шепочуть:

— Ти справді думаєш, що можеш перемогти мене?

Я мовчу. Бо слова зайві. Я вже знаю: силою він може тиснути, але серце дитини не купиш.