Розділ 4

Міра

Батько відкриває не одразу. Чую, як за дверима щось падає, потім лайка впівголоса. Коли нарешті відчиняє, я бачу знайому картину: пом’ятий вигляд, червоні очі, запах дешевого алкоголю, який він навіть не намагався перебити.

— О, — тягне він, — Мірка. А ти чого приїхала?

Проходжу повз нього, навіть не вітаючись. У квартирі бардак. Пляшки, папери, якісь договори. Все, як завжди, коли в нього «все під контролем».

— Скажи мені одне, — дивлюся йому прямо в очі. — Ти справді позичив гроші у Маліцького?

Батько зітхає, втомлено сідає на стілець, ніби ця розмова для нього — зайва морока.

— Так. І не роби з цього трагедії.

— Під нуль, тату, — кажу спокійно, і від цього спокою мені самій стає моторошно. — Ти прогорів під нуль. І заліз у борг до людини, з якою не жартують.

Він махає рукою.

— Ти перебільшуєш. Маліцький — нормальний мужик. Домовимося. Йому й так зараз не до наших розборок, в нього своїх гемороїв вистачає.

Я насторожуюся.

— Яких ще гемороїв?

Батько дивиться кудись убік.

— У Маліцького донька померла. Аварія. Сьогодні зранку дізнався. Йому зараз явно не до боргів, не до мене і не до тебе.

Слова б’ють не одразу. Спочатку просто повисають у повітрі.

— Померла?.. — перепитую тихо.

— Так, — знизує плечима. — Тому я й кажу: не накручуй себе. Зараз усе затихне. Почекаємо.

Мені стає холодно. Не від співчуття до Маліцького — ні. Від розуміння, наскільки цинічно батько це вимовляє. Як шанс. Як паузу.

— Ти серйозно думаєш, що смерть дитини — це твій запасний вихід? — питаю повільно.

— Я думаю про те, як вижити, — різко відповідає він. — І тобі раджу робити те саме.

— Ти завжди так думаєш, — кажу. — Тільки чомусь виживаєш за рахунок інших.

Він мовчить. І в цій тиші мені стає остаточно ясно: якщо я зараз не зупинюся, він знову втягне мене у свою яму. Рано чи пізно.

— Я більше в це не лізу, — кажу твердо. — Розбирайся сам.

— Мірко, — окликає батько. — Ти ж розумієш, що без тебе я не витягну.

Я дивлюся на нього востаннє.

— А я більше не хочу бути твоїм рятувальним колом.

Розвертаюся і йду.

***

Я виходжу з під’їзду і навіть не сідаю на велосипед. В голові — каша з батькових слів, чужої смерті і відчуття, що щось зрушилося, але я ще не розумію що саме.

Кочу велосипед поруч і йду в бік парку. Мені просто треба перевести подих. Хоч на кілька хвилин. Сісти. Подивитися на людей. На дерева. На будь-що, що не думає і не тягне з мене сили.

У парку тихо. Будній день, майже порожньо. Кілька мам з візочками, чоловік з собакою, старенькі на лавці. Я йду алеєю, дивлюся під ноги.

І саме тому врізаюся.

— Ой… — зривається з губ автоматично.

Підіймаю очі — і завмираю.

Він. Чоловік, що ледь не збив мене зранку.

Незнайомець теж не одразу розуміє, хто перед ним. Стоїть, ніби випав з реальності. Очі темні, порожні. Обличчя інше. Ні злості, ні впевненості. Просто людина, якій дуже погано.

Ми мовчимо кілька секунд.

— Знову ти, — кажу нарешті.

— Мирославо, — відповідає так само сухо.

Дивлюся на нього уважніше. Руки в кишенях, плечі напружені, щелепи стиснуті. Він тут, але думками десь далеко.

— Вибач, — кажу раптом. — Я не дивилася, куди йду.

— Я теж, — коротко киває він.

Ми знову мовчимо. І це мовчання дивне. Не напружене. Просто кожен зі своїм.

— Важкий день? — злітає з губ раніше, ніж я встигаю подумати, навіщо це питаю.

Чому дивиться на мене довше, ніж треба.

— Найгірший, — відповідає чесно.

Я киваю. Більше слів не знаходиться.

— У мене теж, — кажу. І це вперше за день звучить правдою.

Ми стоїмо поруч. Двоє чужих людей у одному парку. З однаково важкими головами і різними причинами для тиші.

— Я Макар, — каже він несподівано.

І знову тиша. Але вже інша. Ніби перед чимось, що ще не має назви.