Розділ 3

Макар

Приїжджаю до лікарні. Паркуюся абияк — не по правилах, мені байдуже. Хочуть оштрафувати — хай стають у чергу. Зараз у мене інші пріоритети.

Третій поверх. Реанімація.

Швидким кроком заходжу до лікарні — в ніс вдаряє різкий запах хлорки. Стараюся не звертати уваги, прямую до сходів. Піднімаюся на третій поверх. Бачу пост медсестри.

Підходжу.

— Макар Матвійчук, — кажу ще до того, як вона встигає щось запитати. — Мені телефонували. Софія.

Вона дивиться на мене уважно. Так дивляться на тих, кому зараз скажуть щось погане.

— Ви родич?

— Брат.

Киває. Відкладає папери.

— Зачекайте хвилину.

Ненавиджу цю фразу. Вона завжди означає, що хвилина буде дуже довгою.

Сідаю на пластиковий стілець. Руки самі стискаються в кулаки. Перед очима — вчорашній вечір. Софія сміється. Крутить ключі на пальці.

«Все нормально, Макар, не парся». Сестра завжди так каже.

Кроки в коридорі виривають із думок. Повертаю голову — і всередині одразу закипає. Батько. Ну звісно. Саме його тут і бракувало. Я сильно сумніваюся, що він прийшов сюди заради Софії. За таких обставин він рідко думає про людей. Швидше за все, його цікавить щось інше. І це «щось» мені вже зовсім не подобається.

— Привіт, сину. Лікар ще не виходив?

— Я тобі не син. І ніколи ним не буду.

В цей момент двері відчиняються. Виходить лікар. Спокійний, зосереджений. І я одразу розумію — нічого доброго він не скаже.

Автоматично встаю.

— Нам дуже шкода… — промовляє чоловік років сорока. — Ми зробили все, що могли, але травми були надто серйозні. Софія не вижила.

Стою, як укопаний. Серце стискається, ніби хтось душить його руками. Світ звужується до цієї кімнати, до цього голосу, до того, що більше ніколи не буде Софії.

А потім лікар додає:

— Але в машині був ще хлопчик. Шестирічний. Він живий… але сильно злякався. З дитиною зараз працює психолог.

Я повільно видихаю. Серце трохи відпускає, але всередині все ще порожньо.

— Де він? — промовляємо ми з батьком одночасно.

— У дитячій палаті, прямо по коридору, а потім наліво. Але мені ще потрібно знати: чи є у дитини батько?

Я хитаю головою.

— Ні. Софія була сама.

— Тоді… — лікар обережно підбирає слова, — за процедурою ми маємо повідомити соціальну службу.

— Не варто, ми самі з цим розберемося, — втручається батько, впевнений у собі.

Я зводжу брови. Шість років йому було начхати на онука, а тепер, щойно Софія померла, він одразу вирішив «піклуватися» про малого.  Ні, я так просто цього не залишу. Оформлю опікунство сам. Хлопчика цей вилупок не забере.

Хоча шанси в мене мізерні. У нього — влада, зв’язки, гроші. А в мене що? Та й соціальна служба захоче «повноцінну сім’ю». Ідеальну картинку. А де мені її взяти? Хіба одружитися на якійсь дівчині. Але хто, бляха-муха, погодиться стати фіктивною дружиною для мене?