2 розділ

Міра

Я ще не встигаю видихнути після чергової безсонної ночі, як телефон спалахує ім’ям брата.

— Ти вже знаєш? — замість «привіт» одразу в лоб.

Серце стискається. Я знаю цей тон. Він означає: «все гірше, ніж ти думаєш».

Повільно втягую повітря, ніби готуюся пірнути в холодну воду.

— Якщо тато знову вклав усі гроші в якийсь «мегаперспективний» стартап і пролетів — я навіть не здивуюсь.

Тиша. Довга. Занадто довга.

— Пролетів, Міро. Усе під нуль. І ще й у Маліцького позичив.

Це прізвище — як ніж під ребра. Пальці самі стискають телефон так, що пальці червоніють. Кожна згадка про нього досі болить, хоч я вже тисячу разів казала собі: відпусти.

— Ти ж розумієш, чим це пахне, — продовжує брат уже спокійніше, але у спокої більше злості, ніж у крику.

— Розумію, — відповідаю швидко. — Краще за всіх розумію.

Кілька секунд ми мовчимо. Це мовчання тисне на груди.

— Я поїду до нього, — кажу нарешті.

— До тата? — брат зітхає. — Він тобі знову скаже, що все під контролем, все окей, завтра розрулить.

— Може. Але цього разу я хочу це почути в очі.

— Я його більше не витягуватиму, Міро. І тебе благаю — не лізь сама.

Мовчу. Бо вже лізу. В голові вже все прокручено.

Кидаю трубку. Кімната раптом стає маленькою, стіни тиснуть. Хапаю куртку, ключі — сидіти більше немає сил.

Велосипед у коридорі. Мій єдиний нормальний друг останнім часом — не підводить, не бреше, просто їде.

Ліфт, на щастя, працює. Дрібниця, а приємно. На вулиці тепло, початок квітня, повітря свіже. Сідаю, тисну на педалі й лечу до тата — в сусіднє місто. Дорога знайомa, думки гудуть, світ навколо зливається в смугу.

Звертаю велосипедом вліво, щоб об’їхати яму, яку помічаю в останню мить. Думки досі крутилися навколо слів брата — «під нуль», «Маліцький», «позичив», — і я навіть не зрозуміла одразу, що вже не дивлюся на дорогу.

Десь позаду раптом гуде двигун — голосно, близько, агресивно. Я лише встигаю повернути голову, як чорний Lexus вискакує просто перед очима. Гальма скрегочуть, шини верещать по асфальту. Серце ледь не вистрибує з грудей.

З нього виходить мужик. Спочатку дивиться сердито, ніби я йому персонально колесо проткнула. А потім погляд міняється — щось типу цікавості чи подиву.

Впевнений. Занадто впевнений. Мене це дратує моментально.

Стискаю кермо сильніше, намагаюсь не пялитися. Але очі все одно крадькома очима сканую.

— Ти що, зовсім охрініла?! Хочеш, щоб я тебе розмазав по асфальту?!

— Вибачте, — бурчу і сідаю назад на велосипед. Жму педалі щосили.

Незнайомець не відстає. Їде поруч, вікно опущене.

— Як тебе звати?

— Мирослава! — кричу чомусь, не думаючи, і різко звертаю на ґрунтовку.

Думаю: от приставучий. Такі завжди впевнені, що дівчина сама на них западе. Але щось у його очах чіпляє. Пильно дивиться. Не відводить погляду. І я вже розумію: не відчепиться. Готова посперечатися, що за хвилину-другу він знову буде поруч. Що ж, хай спробує. Сьогодні я точно не в настрої для нових знайомств.