Розділ 1

Макар

Прокидаюся від того, що телефон вібрує десь під подушкою. Голова гуде, ніби після вчорашнього хтось залишив у черепі барабан. Очі розплющую важко, світло з вікна ріже. Дістаю телефон — невідомий номер, але я все одно беру, бо раптом щось важливе.

— Алло.

З того боку тиша секунду, а потім жіночий голос, дуже спокійний, але чіткий.

— Добрий день. Це обласна лікарня №2, реанімаційне відділення. Ви родич Софії Маліцької?

Серце стискається. Я миттєво сідаю, ковдра сповзає.

— Так. Що з нею?

Жіночий голос на тому кінці говорить швидко, але без паніки.

— Софія потрапила до лікарні. Стан дуже важкий. Потрібно, щоб ви приїхали.

Я відчуваю, як холод іде по спині. Знаю цей тон. Він означає найгірше.

— Що сталося? Вона жива?

— Ми все пояснимо на місці. Третій поверх, реанімація. Паспорт візьміть.

Мовчу секунду, намагаюся зібратися.

— Добре… я швидко.

Кладу слухавку. Телефон падає на простирадло.

І тільки тоді помічаю. На іншому боці ліжка лежить дівчина. Спить. Обличчя повернуте в бік, волосся розкидане по подушці, одна рука звисає з краю ліжка. На ній моя сорочка, яка їй завелика, і більше нічого, судячи з того, як ковдра лежить.

Я завмираю. Вчорашній вечір закінчується десь на рівні «ще по одній і додому». Але судячи з усього, я не сам пішов.

Незнайомка дихає спокійно. На шиї — мій автограф: синювато-червоний, акуратний, розміром з монету п’ять гривень. Пам’ятаю, як я туди цілував. А от що було після, ніби хтось ножицями вирізав шмат плівки.

Обережно спускаю ноги на підлогу. Натягую штани, сорочку. Все швидко, без метушні. Телефон у кишеню, ключі, гаманець. Паспорт у куртці, як завжди.

Кидаю погляд на сплячу. Хороша. Шкода, що не встиг запам’ятати ім’я. Чи запитував я взагалі?

На тумбочці залишаю телефон поруч із короткою запискою, написаною на звороті вчорашнього чека з бару:
«Терміново поїхав.
067-XXX-XX-XX
Макар»

Не додаю сердечок, не пишу «до зустрічі». Якщо захоче, набере. Якщо ні, значить, так і мало бути.

Виходжу з кімнати, зачиняю двері спальні. У коридорі швидко взуваю кросівки, хапаю куртку. Паспорт справді в кишені. Ключі дзеленчать, коли я зачиняю вхідні двері.

На сходах уже крокую швидше. Не біжу немає сенсу. Все одно до машини дійду за ті самі пів хвилини.

Сідаю за кермо. Дзеркало показує знайоме обличчя: трохи пом’яте, з темними колами, з відбитком чужих губ на шиї. Посміхаюся нервово сам собі.

— Ну що, герою ночі. Поїхали до сестри. Бо передчуття в мене дуже паршиве.

Виїжджаю з двору, різко звертаю на головну. Додаю газу.

Через кілометр помічаю якогось незграбу на велосипеді, але не звертаю на нього особливої уваги. На цій трасі вони бувають часто.

Втім, коли під’їжджаю ближче, бачу, що це дівчина в сірій куртці. Вона їде прямо посеред смуги і навіть не озирається.

Я різко тисну на гальма. Шини верещать, машина зупиняється в пів метра від її колеса.

Вискакую. Злий, як чорт.

— Ти що, зовсім охрініла?! Хочеш, щоб я тебе розмазав по асфальту?!

Вона щось бурмоче собі під носа, швидко крутить педалі й намагається чимдалі від мене зникнути. 

Повертаюся до машини, але щось не дає мені поїхати. Навіть не знаю чому, але відпускати її так легко не хочеться.

Під’їжджаю ближче, рівняюся з нею.

— Як тебе звати?

Дівчина кидає короткий погляд через плече, ніби зважує, чи варто взагалі відповідати.

— Мирослава, — каже сухо й одразу звертає на ґрунтову дорогу, ніби на цьому розмова закінчена.

Треба їхати. Дізнатися, що з сестрою, а не ловити себе на дурних думках і тим більше не заводити нові знайомства. Не зараз.

Тисну на газ, злюся на себе за кожну зайву секунду. Але ім’я все одно вперто крутиться в голові, ніби хтось навмисне залишив його там.

Але чомусь здається — це не випадковість. Попереду лікарня. Реанімація. А ще сьогодні все остаточно полетить під три чорти.