1 розділ

Макар

Прокидаюся від того, що телефон вібрує десь під подушкою. Голова гуде, ніби після вчорашнього хтось залишив у черепі барабан. Очі розплющую важко, світло з вікна ріже. Дістаю телефон — невідомий номер, але я все одно беру, бо раптом щось важливе.

— Алло.

З того боку тиша секунду, а потім жіночий голос, дуже спокійний, але чіткий.

— Добрий день. Це обласна лікарня №2, реанімаційне відділення. Ви родич Софії Маліцької?

Серце стискається. Я сідаю різко, ковдра сповзає.

— Так. Що з нею?

Жіночий голос на тому кінці говорить швидко, але без паніки.

— Софія потрапила до лікарні. Стан дуже важкий. Потрібно, щоб ви приїхали.

Я відчуваю, як холод іде по спині. Знаю цей тон — він означає найгірше.

— Що сталося? Вона жива?

— Ми все пояснимо на місці. Третій поверх, реанімація. Паспорт візьміть.

Мовчу секунду, намагаюся зібратися.

— Добре… я швидко.

Кладу слухавку. Телефон падає на простирадло.

І тільки тоді помічаю. На іншому боці ліжка лежить дівчина. Спить. Обличчя повернуте в бік, волосся розкидане по подушці, одна рука звисає з краю ліжка. На ній моя сорочка, яка їй завелика, і більше нічого, судячи з того, як ковдра лежить.

Я завмираю. Вчорашній вечір закінчується десь на рівні «ще по одній і додому». Але судячи з усього, я не сам пішов.

Незнайомка дихає рівно, повільно. На шиї — мій автограф: синювато-червоний, акуратний, розміром з монету п’ять гривень. Пам’ятаю, як я туди цілував. А от що було після — ніби хтось ножицями вирізав шмат плівки.

Обережно спускаю ноги на підлогу. Натягую штани, сорочку. Все швидко, без метушні. Телефон у кишеню, ключі, гаманець. Паспорт у куртці, як завжди.

Кидаю погляд на сплячу. Хороша. Шкода, що не встиг запам’ятати ім’я. Чи запитував я взагалі?

На тумбочці залишаю телефон поруч із короткою запискою, написаною на звороті вчорашнього чека з бару:
«Терміново поїхав.
067-XXX-XX-XX
Макар»

Не додаю сердечок, не пишу «до зустрічі». Якщо захоче — набере. Якщо ні — значить, так і мало бути.

Виходжу з кімнати, зачиняю двері спальні. У коридорі швидко взуваю кросівки, хапаю куртку. Паспорт справді в кишені. Ключі дзеленчать, коли я відчиняю вхідні двері.

На сходах уже крокую швидко, але рівно. Не біжу — немає сенсу. Все одно до машини дійду за ті самі пів хвилини.

Сідаю за кермо. Дзеркало показує знайоме обличчя: трохи пом’яте, з темними колами, з відбитком чужих губ на шиї. Посміхаюся криво, коротко — сам собі.

— Ну що, герою ночі. Поїхали до сестри. Бо передчуття в мене дуже паршиве.

Виїжджаю з двору, різко звертаю на головну. Додаю газу.

Через кілометр помічаю якогось незграбу на велосипеді, але не звертаю на нього особливої уваги — на цій трасі вони бувають часто.

Втім, коли під’їжджаю ближче, бачу, що це дівчина в сірій куртці. Вона їде прямо посеред смуги і навіть не озирається.

Я різко тисну на гальма. Шини верещать, машина зупиняється в пів метра від її колеса.

Вискакую. Злий, як чорт.

— Ти що, зовсім охрініла?! Хочеш, щоб я тебе розмазав по асфальту?!

Вона щось бурмоче собі під носа, швидко крутить педалі й намагається чимдалі від мене зникнути. 

Повертаюся до машини, але щось не дає мені поїхати. Навіть не знаю чому, але відпускати її так легко не хочеться.

Під’їжджаю ближче, рівняюся з нею.

— Як тебе звати?

Дівчина кидає короткий погляд через плече, ніби зважує, чи варто взагалі відповідати.

— Мирослава, — каже сухо й одразу звертає на ґрунтову дорогу, ніби на цьому розмова закінчена.

Треба їхати. Дізнатися, що з сестрою, а не ловити себе на дурних думках і тим більше не заводити нові знайомства. Не зараз.

Тисну на газ, злюся на себе за кожну зайву секунду. Але ім’я все одно вперто крутиться в голові, ніби хтось навмисне залишив його там.

Але чомусь здається — це не випадковість. Попереду лікарня. Реанімація. І чомусь здається, що сьогодні все остаточно полетить під три чорти.