Епілог.

Минув рік.

За одинадцять місяців відсутності на Землі, життя дівчат кардинально змінилось, адже тут минуло, майже, три. Мама, а тепер і батько, що з'явився в Ліни, несказанно раділи їхньому чудесному зціленню. Сказати, що лікарі були в шоці - це нічого не сказати. Коли дівчата прийшли до тями після так званої «коми», абсолютно здоровими, без атрофованих м'язів, при повній пам'яті і розумі, то їх ледь не затаскали по всіх медичних конференціях. Крапку у цих дослідженнях дуже швидко поставив Ігор Вікторович. Він просто заборонив їм наближатись, тепер до обох своїх дочок, і пригрозив судом. Дівчата буквально за два місяці враз подорослішали та стали виглядати на свій вік. Лікарі теж цей феномен не змогли пояснити. Дівчата згодом розповіли батькам та дядечку Степану правду. Він говорив, що здогадувався: кома і зникнення каменю пов'язані, але зовсім не думав, що настільки. Вони були шоковані, але повірили. Раділи, що все уже позаду.

 Ліна та Марта теж не втрачали часу даром. За цей рік вони екстерном склали випускні екзамени та отримали запізнілі атестати про закінчення школи. Після цього, обидві успішно склали тести та вступили на юридичний факультет Київського національного університету. Вибір професії пояснили жагою до справедливості. Батьки не суперечили. Вони були щасливі. Нарешті сім'я була повною.

Братики помітно підросли та потихеньку вже починали ходити. Точніше, бігати. Дівчата, у вихідні з повними сумками одягу, іграшок і корисних солодощів, приїздили в заміський будинок Марти та Ігоря Вікторовича. Тепер їхні батьки мешкали тут. Марта і Ліна жили в маминій трикімнатній квартирі у Києві – так було зручніше добиратись до університету. До того ж, дівчата вже дорослі і мають жити окремо.

Кінець червня цього року був спекотний. Ліна вийшла на сходи університету та із задоволенням поглянула, примружившись, на сонце. Літній вітерець підвіяв низ її плаття, легенько полоскотавши ноги. Вона посміхнулась – останній іспит складено. Тепер вона може офіційно вважати себе студенткою-другокурсницею.

Дівчина озирнулась навколо у пошуках вільної лавки в затінку. Скоро з іспиту має вийти Марта, тож вона почекає. Студенти снували туди-сюди територією. Звичайна сесійна метушня. Раптом погляд зачепився за когось до болю знайомого. Книжка з Теорії держави і права, що була в її руках, упала на сходи. Навпроти, в метрах двадцяти, обпершись на темно-сірий чотиримісний Ламборджині Grand Tourer, стояв Таріус. Він заклав руки в кишені та посміхався. Ліна стрімголов злетіла зі сходів та побігла до нього. Стрибнула в обійми коханого. Таріус зі сміхом обійняв її та поцілував.

- Як довго я тебе чекала! - радісно промовила вона.

- І дочекалась! – з любов'ю, не відпускаючи її з обіймів, промовив він.

Ліна трохи відхилилась і поглянула в очі коханого. Вони мали інший колір. Колір моря -яскраво-блакитні з зеленим відтінком.

- Що з очима?- трохи здивовано насупилась вона.

- Ну, для Землі колір моїх очей занадто незвичний. Тому я генетично змінив його. Тепер я і цей колір залишимось тут назавжди.

- Що? Ти залишишся на Землі?! – зраділа Ліна.

- Так, кохана! Я залишаюсь тут із тобою!

- А як же Атлантида? – схилилась вона ближче, прошепотівши на вухо.

- Тепер верховний головнокомандуючий і продовжувач династії Матіус.

- Як він погодився? Він же не хотів бути правителем!

- З боєм! Але ми з Фрізалією його переконали. Вони тепер одружені і вона має на нього вагомий вплив. А скоро буде мати ще більший. Вона вагітна!

- Таріусе, це просто чудово! – Ліна пристрасно поцілувала його в губи.

- Таріусе! - почувся радісний крик зі сходів.

Марта закричала, кинувши свій екземпляр книги і помчавшись вниз. Чорноволосий юнак, що йшов поруч неї, присів, піднімаючи обидва підручники.

Марта ж уже висіла на шиї Таріуса. Ліна відступила трохи в сторону.

- Таріусе, невже це ти?!

- Я, Марто, я! – посміхався він.

- Бачу, ти чудово замаскувався під землянина. Земні очі, дорогий брендовий одяг, крута тачка!

- А ще власний трейдинговий холдинг, компанія з будівництва, квартира у власній будівлі, парк машин та вілли на узбережжі Іспанії, ще на якихось островах. Забув, як називаються…. Мальдіви чи щось таке. Це своєрідні відступні за те, що я відмовився від звання правителя. Я пручався, але Матіус із Фрізалією розсудили інакше. Таким чином, як кажуть у вас на Землі, тепер я хлопець не бідний, при роботі і з приданим!

- Ліно, треба брати! – цілком серйозно сказала Марта.

Ліна з Таріусом розсміялись.

Тим часом, юнак, що підбирав книжки підійшов до них. Вітаючись, протягнув руку. Таріус поглянув на нього і підняв брову від здивування. Таріус поглянув на Ліну, потім на Марту. Та знизала плечима. Перед ним стояв Нат. Ну, точніше, не сам дракон, а землянин – повна ідентична копія. Хіба що стрижку мав коротку і носив окуляри.

- Котляренко Натан Веніаміновіч,  – відрекомендувався з посмішкою він, потискаючи руку. – Можна просто Нат.

Таріус ледь тримав обличчя на місці. Він лише злегка посміхнувся.

- Таріус, - відповів юнак. Все ж таки не втримався. - Ми ніде раніше не зустрічались?