Розділ 53.

Темрява прорізала свідомість Ліни. Чорна порожнеча цього разу здавалась знайомою. Дівчина точно знала, де вона, але де Таріус? Ліна спробувала його покликати. Марно. Вона раз за разом подумки вимовляла його ім'я. Жодного відголосу навколо. Ліна подумала, що поспішила. Мабуть, треба повернутись. Тільки вона про це подумала, як хтось торкнувся її плеча. В абсолютній темряві почувся знайомий, рідний голос.

«Ліно, це ти?» - пролунало в її думках.

«Так, Таріусе, це я!» - з радістю відповіла.

Вона намагалась, наскільки це можливо в такому стані, обійняти коханого. Тепло його душі трохи заспокоїло її саму.

«Де ми?» - запитав юнак.

«Сама не знаю, але мені здається, що це - перехідний пункт, щось на кшталт приміщення для адаптації душі».

«А чому так темно?».

«Не знаю. Проте тут можна переміщатись у будь-які паралельні світи бачити, що в них відбувається на даний час.»

«Що з нами зараз відбувається в Атлантиді?»

«Можемо поглянути. Подумай про мене і медичний бокс.»

Таріус спробував. Вони вхопились міцніше один за одного. Спалах світла. Враз опинились в Центрі. Тримаючись за руки споглядали за Матіусом і Мартою…

Матіус усе швидше перебирав клавіші на комп'ютері. Часу залишалось менше п’яти хвилин. Раптом екран засвітився зеленим -  відлік зупинився.

- Усе! – плеснув у долоні Матіус.- Я зміг! – радісно прокричав він.

Матіус і Марта одночасно забігли до кімнати. Ліна і Таріус перемістились за ними. Їхні тіла зі сторони виглядали трохи не звично. Ліна лежала, схилена на груди Таріуса, виглядало, ніби вона втратила свідомість. Матіус підняв її на руки і поклав на кушетку поруч із Таріусом.

- Приведи її до тями! – крикнув він Марті.

Сам помацав пульс брата – пульсу не було.

- Щось тут не так! Програма не дала регрес! – він подивився на Марту, та намагалась привести до свідомості Ліну, легенько плескаючи її по щоках.

- Ліно, Ліно прийти до тями!

- Це пастка! – дійшло до Матіуса. – Мірада влаштувала пастку!– він кинувся назад до комп’ютера.

Відлік стояв. Комп’ютер світився зеленим. Нічого на екрані не відбувалось. І тут юнак помітив, що в правому нижньому кутку блимає червона лампочка. Він натиснув. Вікна програми звернулись і він побачив, що насправді відбувається. Відлік часу не спинився, програма і далі робила свою справу. Залишилось дві хвилини сорок дві секунди.

- Мірадо! Ти дивуєш навіть після смерті! Гадала, що я не помічу! Ти була права! Я не помітив! – говорив він собі під ніс, продовжуючи роботу.

Його пальці ще швидше літали по клавішах, а очі не відривались від монітора.   

- Матіусе, вона не дихає!

- Зараз декілька хвилин!

- Матіусе, Ліна померла! – сльози котились з очей Марти, а голос зірвався.

- Пульс перевіряла?!  – не відриваючись від роботи, крикнув Матіус.

- Перевіряла! Пульсу немає, серце не б'ється!

- Оживляй!

- Не знаю, чи можна, камінь світиться і переливається! Матіусе, він гарячий!

- А нехай йому! – Матіус не міг перервати роботу ні на секунду, від цього залежало життя його брата. -  Оживляй, кажу!

Марта схопила пристрій і поставила на груди Ліни, трохи нижче каменя.

Дівчина увімкнула апарат. Він засвітився яскравим світлом.

- Ну давай же! – заламувала руки Марта.

Апарат потух. Марта зняла його і перевірила пульс Ліни. Пульсу не було. Вона припала до грудей  - биття серця не прослуховувалося.

- Матіус, не допомогло! – кричала крізь сльози дівчина.

- Спробуй ще раз! – на екрані у Матіуса залишалось менше двох хвилин. – Ну давай же, запускайся!  - Він швидкими рухами пробігав по клавіатурі, не відводячи очей від програми.

Марта тим часом спробувала ще раз.

- Ні, Ліно, тільки не знову!

Марта трусила її – Ліна не реагувала. Дівчина оголила свій камінь. Він почав нестерпно пекти. Камінь Марти засвітився, у руках з’явилось сяйво. Через декілька секунд світло згасло. Камінь Марти закрився дотиком її руки. Заплакана Марта перевірила пульс – його не було.

- Нічого не допомагає, Матіусе! Навіть магія!  – кричала Марта, ридаючи.

- Це як минулого разу! - сам до себе говорив юнак, не припиняючи роботи. – Нічого тоді не допомогло! Ну що ж, Ліно, одна надія тільки на тебе! Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, де б ти не була!

Раптом мимовільних споглядачів почало засмоктувати назад. Через швидкісний тунель їх знову затягло в порожнечу.

«Шкода, кохана, але, мабуть, ми померли.» - сумно констатував Таріус.

«Виходить, що так.»

«Ти ще можеш повернутись назад!». – умовляв її він.

«Без тебе я не повернусь!»