Розділ 50.

Матіус наказав перемістити тіло Ліни до медичного блоку Центру, біля свого кабінету. Генерал Латіус був проти, але віддати інакший наказ – знищення тіла - не зміг.

Таріус не відходив від дівчини уже другу добу. Він сидів поруч на стільці біля кушетки. Його голова покоїлась на її грудях. Одна рука гладила голову Ліни, інша тримала її руку уздовж тіла. Він не реагував на зовнішні подразники. Він прислухався до її серцебиття. Його не було.

Здавалось, що Таріус збожеволів від горя і страждання. Матіус заходив, торкався його плеча, говорив, заспокоював, але марно. Брат його не чув. Він був десь глибоко, у своєму внутрішньому світі. Напівживий, напівмрець. Генерал зайшов лише один раз. Він поглянув на сина, потім на Матіуса, що стояв поруч. Той заперечно похитав головою. Генерал опустив погляд і вийшов.

На другу добу сталось те, що повернуло Таріуса до тями. До блоку центру зайшов Матіус. Він був блідий та занепокоєний, тіло трохи протрушувало. Юнак схилився до Таріуса і з силою, взявши за плечі, поставив того на ноги. Потім розвернув та обійняв. Таріус, затуманеним поглядом, обвів кімнату. Подивився на брата і запитав:

- Що трапилось? Чому ти заважаєш мені помирати?

- Таріусе, пробач, я не вправі порушувати твої плани стосовно смерті, але дещо трапилось, – він відхилився від брата, все, ще тримаючи того за плечі. З болем глянув у його очі. - Батько помер.

Таріус мовчав, ніби, не розуміючи зміст слів. Кілька хвилин він фокусував погляд на братові, потім, нарешті, тяжко видихнув.

- Не знаю, як реагувати, радіти чи сумувати, - тихо та беземоційно вимовив він.

- Таріусе, його вбили! – гарячково прошепотів Матіус.

- Що? – Таріус тряхнув головою остаточно, повертаючись до тями. Він провів рукою по волоссю. Потім відійшов від брата у інший бік. Знову поглянув на нього.- Коли?

- Його тіло знайшли щойно у власній кімнаті. Перенесли в сусідній медичний блок. –Матіус прикрив на хвильку очі. -  Ти маєш «це» побачити.

- Веди, – важко зітхнувши, погодився він.

У медичному блоці поруч тіла Генерала Латіуса метушились атланти – працівники Центру. Вони обступили кушетку. Матіус зайшов, розштовхуючи їх.

- Розійтись по своїх місцях! – гаркнув позаду нього грізним твердим голосом Таріус.

Усі із здивуванням розвернулись у його бік, у тому числі й Матіус. Атланти швидко оцінили ситуацію. Тепер Таріус - верховний головнокомандуючий Атлантиди. Невиконання його наказу прирівнюється до державної зради. За зраду покарання - смерть. Атланти швидко залишили блок.

Таріус з Матіусом підійшли до кушетки. На ній лежало тіло їх батька, точніше те, що нагадувало його тіло. Уся поверхня шкіри була сталевою. Таріус торкнувся руки – метал. Очі батька відкриті, рот міцно зціплений, руки в неприродній позі – одна трохи зверху, інша - напівзігнута.

- Що це? – не розуміючи, запитав юнак.

- Мікроскопічні нанороботи. – пояснив Матіус. - Вони перетворили всі клітини його організму на метал, навіть волосся й нігті.

- Як вони потрапили в його організм? –вражено прошепотів Таріус.

- Не знаю. На шиї медики знайшли маленький отвір від голки. Хтось ввів їх йому.

- Чому він у такій позі?

- Перед смертю він писав на підлозі своєю кровою, з рани на шиї: «Пробач, синку, я помилився! Зрадник не Ліна. Я знайшов - це …», - Матіус замовк.

- Хто?

- Він не встиг написати.

Таріус задумався на хвильку, споглядаючи на батька.

- Оживляти пробували? – нарешті запитав він.

- Пробували, не один раз. Марно, тіло змінило структуру, апарат не діє.

- Буди Марту, хай каменем пробує.

- По-перше, це нічого не дасть, бо тіла більше не існує, а по-друге, вона не стане цього робити.

- Це наказ, – він холодно поглянув на брата.

Матіус схилив голову і вийшов. Таріус лишився з батьком. «Я пробачаю тобі, тату», - прошепотів він.

Марта насилу розтулила очі. Матіус підняв її з ліжка і переніс на диван. Він підніс до її рота чашку з кавою та влив, гіркий напій. Марта ковтнула. Вона поглянула йому в очі  і натяжно посміхнулась.

-Ах ти ж покидьок! Спочатку вирубив снодійним, тепер будиш кавою!  Якби  я мала сили, то розмастила б тебе по тій стіні. Висів би, як абстрактна картина!

-У тебе буде ще час мене «розмастити», - невесело посміхнувся він.

- Ліна? – Марта з повними очами сліз, поглянула на нього.

Матіус тяжко видихнув. Дівчина усе зрозуміла без слів. Вона розплакалась з новою силою. Юнах охопив її в обійми та тихо заспокоював. Коли істерика минула, він нарешті відпустив її.

- Зараз ти повинна прокинутись і допомогти нам, - з надією поглянув в очі.  

- Навіть не подумаю, ви вбивці! – з ненавистю прошипіла та.

- Генерал Латіус помер, його вбили. Ти маєш спробувати його оживити. Хоча це, мабуть, марна справа. У тому стані, що він зараз сенсу немає.

- Я не стану оживляти вбивцю Ліни!- виплуталась з обійм дівчина і відсіла трохи далі.

- А Ліну ти хочеш оживити?

- Що?- здивовано перепитала.

- Генерал перед смертю встиг написати, що зрадник не вона. Але навіть без цього Таріус віддав би наказ оживити її. Тепер він - верховний головнокомандуючий Атлантиди. Апарат на неї не подіяв, жовтий камінь теж. Можливо, твій подіє.

- Скільки днів минуло?

- Два.

- Добре, веди, – вона обережно встала на ноги. 

Марта гарячково намагалась оживити Ліну але, усе було марно. Зелене світло не діяло на неї. Дівчина лишалась мертвою. Уся в сльозах, Марта раз по раз пробувала і пробувала, поки Таріус не обняв її й не вивів з кімнати.

- Таріусе, чому нічого не виходить? – з розпачем питала вона.

- Я не знаю, – тихо говорив юнак. – Але відчуваю, що вона повернеться. Так було з Атлантідусом.

- Але так було і з добровольцем! Він же не повернувся!

- Марто, - він взяв її за плечі, - час ще є. Я вірю в неї, вір і ти! – Таріус тяжко видихнув й поглянув в очі. – Зроби для мене, ще дещо. Спробуй камінь на Генералові.