Розділ 49.

Спалах темряви у свідомості Ліни ошелешував. Кілька секунд вона не могла зорієнтуватись. Де вона? Дівчина спробувала намацати простір навколо себе. Порожнеча відчувалась навколо. Дивно, але вона не відчувала ані рук, ані ніг, ніби їх взагалі не було. Вона спробувала відкрити очі. Їх теж не відчула. Ліна намагалась заспокоїтись і зрозуміти, що з нею трапилось. Вона намагалась згадати хоч щось. Картинки в її голові, або хоча б у тому місці, де вона мала бути, замиготіли із шаленою швидкістю. Дім, мама, дядечко, День народження, провулок, Таріус, Атлантида, Цезаріон, Марта, Матіус, завдання, різні світи – усі події пролетіли за кілька секунд. Камера, страта, очі Таріуса за склом.

На останній картинці спалах, і знову темрява. Отже, вона мертва - підсумувала у своїх думках дівчина. Ось так - усе життя за кілька секунд. Ліна видихнула, хоч дихати тепер не потрібно. Цікаво, якщо вона мертва, то чому все пам'ятає і може думати? Узагалі, чудернацький у неї зараз стан. Вода подумала ще хвильку. «Гаразд, вирішила вона. – Чому я в темряві? Невже так і залишусь тут навічно? Хіба не можна кудись переміститись, у більш приємне місце?» Вона чомусь була впевнена, що можна. Внутрішній голос підказував їй, що це лише перехідний стан для адаптації душі. «Ну що ж, треба щось робити. Так. Тепер я вільна. Тіла немає, але мабуть можна переміщатись інакше. Але куди?» Дівчина стала розмірковувати. До раю, якщо він існує, її не запросили, смолою і кіптявою теж не пахне. Або ще рано йти в ті місця, бо не минуло трьох днів. Отже …. Отже, вона може обирати! До мами! Дівчина намагалась уявити дім і маму. Раптом спалах світла, і вона опинилась у своїй кімнаті. Ольга сиділа на дивані дочки і розкладала дитячий одяг. До неї підійшов Ігор Вікторович і обійняв. Він з ніжністю погладив живіт. На його руці обручка, у мами теж. Вони одружились! Ігор Вікторович став на коліна і приклав руку до живота. Той був величезний. Вона вагітна! На останніх місяцях. Він посміхнувся, коли Ольга погладила його голову.

- Зараз дозбираю речі і їдемо в пологовий! – сказала вона, посміхаючись чоловіку. – Тільки дорогою заїдемо до дівчат. Хочу розказати їм, що наступного разу побачу їх уже через два тижні з хлопчиками.

Дівчина підійшла ближче і поцілувала маму в щоку.

- Ой, що це? – здивувалась Ольга. Вона приклала долоню до щоки, де щойно дочка залишила поцілунок.

Ліну потягло назад. Крізь мерехтливий тунель, ніби пилососом, її  знову затягло в темряву. Мама щаслива, у надійних руках і скоро знову стане матір'ю двох чудових хлопчиків. Дівчина заспокоїлась. Їй стало легше.

Так, куди тепер? Таріус. Ліна знову уявила. Кімната Таріуса, юнак із фіолетовими очима. Спалах світла. Вона в кімнаті Таріуса. Юнак сидить в кутку на підлозі. Ноги підтягнуті до голови. Він схилився на них, обійнявши двома руками. Голова опущена. Поруч пляшка із шотландським віскі. Порожня. Він сидить тихо, ледь помітно дихаючи. Ліна простягнула руку і з'їрошила йому волосся на голові. «Таріусе», - з любов'ю покликала вона. Юнак раптово підняв голову і поглянув на неї.

- Ліно?! – його обличчя посіріло, темні – темні фіолетові очі запали, на підборідді густа чорна щетина.  Він на мить примружив очі.

Дівчину знову потягло назад. Через мерехтливий тунель - знову в темряву. Він страждає. Це боляче віддалося в її душі. Що тепер з ним буде? Як же він житиме без неї? Він став схожий на живого мерця. Що буде з паралельними світами, якщо він не в змозі нічого більше робити? Зрадник підставив її, отже, усі тепер в небезпеці. Треба якось допомогти. Камінь! Точно, останній камінь із синього світу. Дівчина не знала, як подумати про нього, оскільки навіть не уявляла, що це за світ. Тоді вона просто сконцентрувалась і подумала « Камінь! Синій світ!». Спалах світла сяйнув у свідомості.

Ліна роззирнулась. Темрява змінилась синім, теплим й трохи мерехтливим світлом. Що це? Усюди навколо хаотично літали вогники чистої світлої енергії. Вони проминали її повз із шаленою швидкістю, у різних напрямках. Раптом, декілька з них затримались біля неї.  Обережно, ніби з пересторогою, замиготіли зовсім поруч. Один із вогників, більше схожий на невеличку кулю, підплив ближче й торкнувся її.

«Привіт»,- враз пролунало в її голові.

«Привіт»,- також подумала Ліна. Швидше подумала, ніж сказала, оскільки говорити ніби й не було чим.

«Ти не звідси! Не із цього світу! – здивувався вогник Тобі ще рано. Ти не пройшла всі кола очищення та переродження. Як ти тут опинилась?».

Інші вогники, зацікавлені прибулицею,  почали скупчуватись навколо них. Дівчина почула їхні голоси. Вони говорили одночасно. Зі здивуванням, трохи тривогою, але без ворожості. Здавалось, вони чують її всі одночасно і вона їх.

«Я Ліна, землянка. Сталось так, що мені дуже треба потрапити у ваш світ. Вибачте, якщо потурбувала».

Згустки раптово потеплішали і заспокоїлись. Саме «потеплішали», так вона відчула, наскільки взагалі могла відчувати у цьому стані.

Вони підлетіли іще ближче. «Розкажи нам, Ліно землянка, чому ти тут, але почни із самого початку, нам так цікаво».

Дівчина подумки посміхнулась- «Це довга історія».

Згустки ніби розсміялись і радісно замиготіли. «А нам нема куди поспішати».

І Ліна почала. Вона розповідала все по порядку, починаючи  із Дня Народження. Дівчина розповідала, повільно, чесно і детально, з почуттями та емоціями. Вогники із задоволенням слухали та на певних епізодах емоційно реагували. Вони і веселились, і сміялись, і хвилювались, і сумували. Так принаймні здавалось. Скільки так тривало ніхто не зміг би сказати. Час тут за відчуттями дівчини взагалі не існував. Здавалось, що минула година, а можливо і тисяча років. Хто-зна, проте, врешті-решт, Ліна закінчила свою історію словами: «Ось для чого мені потрібен камінь, який залишив тут Атлантідус».