Розділ 48.

Тюремна камера Ліни в Атлантиді була набагато комфортнішою, ніж у зеленому світі. Для неї вже стало поганою звичкою потрапляти до тюремних камер різних світів. Блакитні, живі, теплі стіни без вікон, підсвічувались зсередини. Ліжко з чистою постільною білизною, поруч стіл зі стільцем. У камері ще одна маленька кімнатка з дверима. Там туалет і душова. Камера, незважаючи на відсутність інших меблів, здавалась дівчині затишною. Чотири рази на день їй приносили земну їжу: рисову або гречану кашу, салати, соки, хліб, булочки, печиво, воду. Проте, вона нічого не їла. Не хотіла. Іноді лиш пила воду. Відчуття голоду не було. Узагалі чомусь відчуття притупились. Дівчина не відчувала ні розпачу, ні горя, ні страху за своє майбутнє. Ліна була у стані апатії. Їй було байдуже на себе, на всіх.

Минуло уже два дні. Ліна сиділа на ліжку в кутку, охопивши ноги руками, та гіпнотизувала двері камери. І ось, нарешті, вони відчинились. Генерал Латіус зайшов сам. Він оглянув камеру. Погляд спинився на столі арештантки. Там обід: каша, салат, сік, вода і булочка. Охорона ще не встигла його забрати.

- Як бачу, Матіус і сюди свого носа запхнув! Піклується про тебе! - саркастично зауважив він.

Ліна нічого не сказала, але про себе подякувала веселому і доброму хлопчині, до якого вже встигла прив'язатись усією душею.

- Прийшли познущатись? – холодно спитала вона, не піднімаючись з ліжка і не змінюючи пози.

- Ні. Прийшов оголосити рішення у твоїй справі як верховний головнокомандуючий Атлантиди. – холодно відчеканив він.

- Я уважно слухаю, – так же витримано вимовила дівчина.

- Ліно, із Землі! За свої злочини проти основ устрою Атлантиди та…

- Давайте насамкінець, – перебила вона Генерала.

- Як скажеш, - він видихнув та продовжив. - Ти засуджуєшся до смертної кари через ін'єкцію о другій годині пополудні, – він поглянув на наручний електронний пристрій на руці. – Це через годину.

- Хочу, щоб Ви знали, – холодно промовила Ліна. – Ви вбиваєте невинну людину. Ви помилились - шпигун не я.

- Ну так, звісно! Що ще можеш сказати, щоб врятувати своє нікчемне життя?

- Зрадник той, хто вбив Еманхунамет. Це жінка, і вона атлантка.

- Ти хоч би перед смертю не брехала! – зле прошипів Генерал.

- Я сказала правду, - Ліна невесело посміхнулась, - але Вам все одно. Ви завжди мене ненавиділи. З першого знайомства. Навіть, здогадуюсь чому. Я порушила всі Ваші плани на Таріуса! Так? Звичайно! Він же тільки Ваша іграшка, що виконує накази. А тут якась землянка, істота нижчого порядку, взяла і забрала його серце, душу, думки, увагу, його особистий час! Тепер вам його не дістати! Ніколи! Коли правда відкриється, а рано чи пізно вона відкриється – він зненавидить Вас! Скажіть, як ви будете дивитись йому у очі?!

Генерал уважно слухав і мовчав, заклавши руки за спину. Він презирливо зіщулився.

- Це тобі не допоможе, – холодно промовив він. – Рішення прийнято. Є останнє бажання?

- Є. На своїй страті я не бажаю бачити Вас, – зле прошипіла вона. – Геть звідси!

Генерал здивовано поглянув, розвернувся і пішов. Двері зачинились.

Таріус ходив по камері. Від болю та відчаю він лупив стіни кулаками. Два дні не було жодних звісток про Ліну. Охоронці, що видавали йому їжу в таблетках, мовчали. Усі його запитання вони ігнорували. Мабуть, наказ батька.

«Ліно, дівчинко, моя! – думав Таріус. – Що ж насправді трапилось? Чому ти здибалась із Цезаріоном? Що взагалі трапилось? Коли? Чому ж ти нічого не намагалась мені сказати? Чи намагалась? В останній день, у кімнаті.». Думки роїлись в голові, нестерпним вуликом, але на ці запитання відповідей не було. Таріус ні на хвилину не сумнівався в ній! Він знав і любив її. Але ж як довести її невинуватість?

Двері камери відчинились. Зайшли два охоронці з браслетами і Матіус. Таріус кинувся до нього. Охорона перегородила йому шлях.

- Таріусе, - серйозно промовив Матіус, - ти маєш уважно мене вислухати і зробити все так, як я скажу.

- Матіусе, що трапилось?! Де Ліна?! Вона жива?!

- Жива, – Матіус прикрив на хвильку очі, силячись сказати те, що мав. - Брате, зараз на тебе одягнуть наручники, і ти підеш зі мною.

Таріус видихнув і слухняно простягнув руки охоронцям. Ті клацнули браслетами. Матіус розвернувся, махнувши їм у бік коридору. Він вийшов, охоронці пропустили Таріуса, ідучи позаду нього. У коридорі Таріус наздогнав брата і пішов поруч. Охорона йшла на два кроки позаду. Вони петляли коридорами.

- Матіусе! Що трапилось з Ліною?! Куди ти мене ведеш7!

- Таріусе, брате,  - з болем у голосі, промовив він, - вирок у справі Ліни ухвалено. Я веду тебе на її страту.

Таріус з розмаху притиснув брата плечем до стіни.

• Як ти міг це допустити?! – з ненавистю в очах, крикнув він.

Охорона підбігла і відволокла його від Матіуса.

- Усе гаразд! – той виставив руку вперед.- Відпустіть!

Охорона відпустила. Таріус сіпнув плечем, скидаючи із себе їхні руки. Він спробував опанувати себе та знову порівнявся з братом, ідучи коридором. Кроки давались важко, від хвилювання й відчаю Таріуса стало протрушувати.