Розділ 46.

Світло стихло. Навкруги глибока ніч. Розмальовані стіни палацу здавались знайомими. Треба пройти кілька залів, і Ліна на місці.

Раптом хтось поклав їй руку на плече. Дівчина обернулась. Нічний вартовий здивовано запитав:

- Ти хто?

- Я Ліна, - опанувала свій страх дівчина. Вона гордовито підвела голову та наказала: - Відведіть мене до Цезаріона, він чекає на мене!

Вартовий нічого не відповів, а просто вийняв меча і мовчки хитнув головою у бік тронного залу. Дівчина пішла уперед, а він за нею. 

Цезаріон сидів вночі, у величезній залі на золотому троні сам один. Поруч не було нікого, тому він міг не хвилюватись, що хтось побачить його біль і розпач. Фараон схилив голову на руку, підперши лоба і прикривши долонею очі. Він ніяк не зреагував на вартового і дівчину. Можливо, заглибився у власні думки і просто не почув. Вартовий неголосно повідомив, що спіймав в палаці чужинку.

- Вона з'явилась нізвідки і каже, що Ви чекаєте на неї! – невпевнено закінчив він.

Цезаріон втомлено підвів погляд і зміряв дівчину поглядом. Ліна помітила, що фараон став старшим на кілька років. Тепер, мабуть, йому більше двадцяти п'яти. Так, час у цьому світі взагалі стрімко летів.

Цезаріон придивився до неї, потім різко підхопився з трону і, взявши за плечі, трусонув.

- Як сміла ти сюди явитись?- прошипів із ненавистю.

- Цезаріоне! – дівчина спробувала заспокоїти його. - Таріус не вбивав Еманхунамет, він був на завданні зі мною! Вір мені, я ж тобі повірила тоді, під час вечірки! Я не ворог і хочу допомогти!

Цезаріон відпустив Ліну і відійшов. Він недовірливо поглядав на дівчину. Потім зробив знак вартовому, щоб той вийшов. Вони залишились самі.

- Ти, мабуть, божевільна, якщо вважаєш, що я повірю тобі! Я сам, особисто, оцими руками, - він підняв руки, показуючи, - витягнув меч Ардагаста з тіла дружини. – на хвильку він відвернувся, опановуючи себе. – Поясни, як цей клятий меч перемістився з кімнати Таріуса прямісінько в серце Еманхунамет?! Кому ще потрібна її смерть, окрім цього клятого атланта? Лише він мій ворог і бажає завдати мені болю!

- Ти не знаєш Таріуса, як я! – заперечила Ліна. – Він ніколи не хотів завдати тобі болю! Так, він ворогує з тобою, навіть поранив тебе у світі склавинів, але вбити твою дружину - це ницість для нього! Цезаріоне, подумай сам! Хтось спеціально підставив його так, щоб ти мстився. Ми мали повернутися, якраз тоді, коли ти з військом з'явився до Центру. Нас затримали, тому ти нас не знайшов. Ми були в зеленому світі на завданні. Вір мені! – благально глянула на нього.

- Тоді хто ж вбив Еманхунамет?-  Цезаріон, починав вірити у її слова.

- Не знаю, - опустила голову Ліна.

- А вона бачила свого вбивцю, - понуро сказав Цезаріон,- шкода, що я не можу її повернути.

- Я можу! – стрепенулась дівчина.

- Що?! Ліно, це неможливо! Я перепробував усе! Навіть апарат оживлення з Центру приніс. Він не подіяв, мабуть, діє лише на атлантів!

- Так, дійсно, апарат діє лише на атлантів і напів атлантів. Але у мене є камінь, що може оживити її, – вона торкнулась шиї. – Де її тіло? Сподіваюсь ти ще не віддав наказ забальзамувати його?

- О, верховний бог Амон-Ра! Дякую тобі!- він підняв руки догори. Потім підійшов та з надією поглянув на неї. – Я не віддавав такого наказу! Не зміг сина від неї відірвати! Дав йому час на те, щоб звик далі жити без матері. Місяць Еманхунамет лежить за низької температури, у спеціальній залі. Якщо в тебе все вийде, проси, що завгодно! Навіть камінь готовий віддати!

- О ні, камінь залиш собі! Мені більше смертей не потрібно! Поки не зберемо всі та не знищимо машину – тримай його на шиї!

Вони швидко пройшлися палацом. Цезаріон завів її до темної зали. Тут було прохолодно, незважаючи на те, що на стінах горіли факели і лампадки.

На постаменті лежала Еманхунамет - уся в білому одязі, із золотими прикрасами. Здавалось, вона просто спить. Навкруг неї, по всій кімнаті, розміщені сосуди. З них ішла холодна пара. Слуги ходили туди-сюди і щось підливали в них, коли ті переставали парувати. Поруч тіла цариці стояли, схиливши голови, дві служниці. На постаменті біля Еманхунамет сидів чорнявий хлопчик років чотирьох. Він тримав мертву матір за руку. Одягнений у теплий з капюшоном плащ, він щось стиха говорив їй. Хлопчик підвів голову і побачив Цезаріона. Враз зістрибнув з постаменту та кинувся до нього.

- Тату, тату! – Цезаріон присів, підхопивши сина на руки. Він підняв його і поніс далі уже на руках. – Тату, а мама досі спить! Я їй і співав, і казки розказував, і просив прокинутись, а вона все одно спить! Тату, а коли мама прокинеться? 

Від цих щирих слів, сповнених любов'ю до матері, серце Ліни обливалось кров'ю. Маленький хлопчик, уперше у своєму житті зустрівся зі смертю. Він ще не зрозумів, що матері більше немає, ще не розбилось його серце на сотні друзків і не вмерла частина його душі. «Нехай ніколи і ніде, у жодному із світів, діти не знатимуть такого болю втрати! Якби ж це було можливим!» – подумала Ліна.

Служниці присіли в поклоні та відійшли від постаменту. Хлопчик же розглядав Ліну на руках у батька та посміхався.

- Тату, а хто ця тьотя?- запитав він граючись його волоссям.