Розділ 32

Галявина зеленого узлісся зустріла прибульців неприязно. Вітер, що здійнявся нізвідки, збивав з ніг. У зеленому світі бувпочаток осені. Густий ліс поруч уже почав набувати яскравих кольорів. Подекуди дерева ще зеленіли, але в основній масі - почали заливатись палаючим золотом.

Ліна підняла погляд до неба. Яскраве зелене сонце світило, проте не гріло. До нагоди прийшовся плащ з капюшоном в який вона закуталась щільніше.

Марта напрочуд легко перенесла перехід. Тепер вони, озирнувшись, вирішили піти у бік дороги, що виднілась вдалині.

Апарати переміщення Таріус завбачливо приховав у корінні старого дерева. Дерево було чудернацьке: схоже на дуб, але з розгалуженим корінням і ширшим листом. На галявині воно було найбільшим та стояло осторонь. Отож шанс його не знайти був мінімальним.

Ішли тихо, намагаючись не створювати зайвого шуму. Вийшовши на запилену ґрунтову дорогу, побачили місто вдалині. Дорога була пустинною, місцями захаращеною бур'янами. Мабуть, нею рідко користувались.

Ліна,із тугою в серці, подумала, що цей пейзаж дуже схожий на земний, але зелене сонце невблаганно нагадувало про те, що ці місця  зовсім не рідні. Вона прикрила очі лише на мить, глибоко вдихнувши свіже, осіннє, насичене пахощами повітря. Нехай це не Земля, але так схоже. Настрій враз помітно покращився.

Мовчки, заглибившись у власні думки, путники підходили до міста. Тут ландшафт помітно змінився - відчувалась цивілізація. Ґрунтова дорога перейшла у вимощену камінням й помітно оживилась. По дорозі проїжджали вози, запряженими кіньми. Керували ними звичайні селяни. Один із таких возів зупинився біля мандрівників.

Кремезний чолов'яга з довгою сивою бородою, на вигляд років шістдесяти, з цікавістю поглянув на них. Тим часом, став теж об'єктом оглядин. Невеликий капелюх, сіра полотняна сорочка, кожух без рукавів, темні штани та грубі чоботи зі слідами муки - мабуть, мельник. Ліна помітила, що у возі чоловік везе мішки.

Чоловік запитав, чи прямують вони до міста, а потім, отримавши схвальну відповідь, запропонував підвезти. Таріус подякувавта  погодився. Він розмістився на лаві біля візниці, а дівчата за ними на лаві позаду.

- А що ж ви пішки? – поцікавився чолов'яга. - Мабуть, здалеку ідете? Зручніше на конях в дорогу пускатись!

- Так, але нас підвезли, майже, під саме місто, - не змигнувши оком, збрехав Таріус.

- А що ж у місті будете робити? – цікавився незнайомець. - Ви пробачте, що питаю, але не схожі ви на звичайних заробітчан.

- А ми і не звичайні. Ідемо найматись до Панума, - продовжив підготовану легенду юнак.

- О, то добра справа, але не всіх беруть! – схвально кивнув мельник.- Бажаючих багато - занадто вже добре там платять.

- А що, якось по-особливому відбирають? – обережно поцікавився Таріус.

- Звичайно! – мельник, мабуть, любив побазікати, тому з охотою розповідав.- Охоронцям влаштовують випробування на арені у місті. Випробування для всіх бажаючих проводять раз на місяць. Он, доречі, завтра такі будуть. Ви саме вчасно! А служниць відбирає особисто керуючий палацу. Теж раз на місяць. Там біля арени є спеціальна канцелярія, туди всі бажаючі дівчата і приходять.

- Що, їм теж якісь випробування влаштовують? – запитав юнак.

- Та ні! Головне, щоб дівчина була молода, незаміжня і не мала дітей. Воно й зрозуміло. Хто ж хоче відпускати служницю до сім'ї? А як та виходить заміж, то мусить йти зі служби. Але тут ще одна загадка є. Як керуючий їх відбирає, за якими критеріями - ніхто не знає. Він просто собі дивиться та іноді питає дещо. Он, рік тому, моя менша дочка хотіла піти на службу. А що? Робота не важка, платять добре, годують.Але не вийшло. Подивився на неї той керуючий, навіть нічого не спитав і все – не підходить. Ось так!

- І багато відбирають тих служниць?- продовжував випитувати Таріус.

- Ні, небагато. Може, двох-трьох, або взагалі нікого. Але, можливо,саме вам і посміхнеться доля. Принаймні спробувати варто.

- Завтра- це добре, - юнак замислився на хвильку. – Може, ви знаєте, де в місті можна переночувати?

- Чом не знаю? Знаю! Я тут в пекарню до брата муку везу, а поруч є таверна. Там і кімнати здають. Така непогана таверна, хазяїн порядний, готують смачно. Вам якраз добре буде.

- З дороги! –  прогриміло ззаду галасним ревом під шалений гуркіт коней.

Мельник ледь встиг звернути обабіч дороги, як поміж них на шаленій швидкості пронеслись двоє вершників. Віз аж сколихнувся.

- От шалені! Ледь не переїхали! Але що їм, такі переїдуть і не зупиняться! – бурчав мельник, знову виїжджаючи на дорогу.

- Хто це? – Таріус з цікавістю поглянув у слід вершникам.

- Та як же так? – здивувався мельник, поглядаючи на юнака. - Ідете найматись до драконів, а їх не впізнали?

- Та ми з тих країв де драконів немає, - ніяково посміхнувся юнак, бажаючи згладити незручну ситуацію. Так і до викриття недалеко. Хто ж знав, що дракони у цьому світі такі схожі на людей.

- Це де ж такі краї? – раптом задумався мельник. Він поглянув уважніше на Таріуса, потім розвернувся і окинув поглядом дівчат. Далі знову повернувся і продовжив роздумувати.  – Хіба що в Омірі – орковому королівстві їх немає. Не люблять дракони орків, того і не живуть там. Навіть на службу їх не беруть. Але ж і людей там мало.