Розділ 22.

Минуло два дні. Два важкі дні наповнені горем та сльозами. Ардагаст тримався мужньо. Оплакавши Агідель, він віддавав накази по підготовці до поховання померлих та ремонту міста. Ардагаст, Родім і Таріус разом з простими людьми працювали пліч-о-пліч: відбудовували стіну, розчищали вулиці, зносили і складали дрова на поховальні вогнища для померлих. Князь, ніби постарів: волосся майже все посивіло, а на обличчі з’явились глибокі зморшки. Горе зробило із нього старця. Ззовні він тримався мужньо, але очі тепер не блищали, а були порожні та колючі. Він передав свої повноваження зятю і частіше мовчав, спостерігаючи за його діями.

Родім, навпаки, змінився. Він почав швидко віддавати накази, голос його став гучний, а в поведінці з’явилась упевненість у правильності дій. Усі слухали його, ніхто не суперечив. Часто бувало, що звертались із питанням до Ардагаста, але він, замислившись, мовчав, тому Родім приймав рішення замість нього та віддавав відповідні розпорядження. На місце свого батька – воєводи Родім призначив Шуя. Той під час битви показав себе мужнім, сильним воїном та врятував багато побратимів. Шуй присягнув на вірність Родіму, як новому князю, та з вдячністю прийняв нове призначення.

Деяна і Ліна у ці важкі дні доглядали поранених, допомагали на кухні та розселяли дітей – сиріт по родинам родичів. Для кожної такої дитини Деяна встановила грошове утримання, яке родичі отримуватимуть щомісячно до повноліття. Ліна була захоплена Деяною і Родімом. Горе змусило їх враз подорослішати та приймати важливі для народу рішення. Відповідальність за людей тягарем лягла на них обох, і вони з честю та достоїнством несли дану ношу.

Ардагаст і Родім уклали зі стратигом Пріском договір про вічний мир. Пріск повернувся назад до Візантії із залишками розбитого війська та вщент розчавлений загибеллю сина Фотія. Давня ворожнеча та жага наживи засліпили йому очі, але розплата була занадто важкою та болючою.

Ліна не часто бачила Таріуса у ці дні. Увечері третього дня вона розчісувала волосся у своїй кімнаті, готуючись до церемонії поховання померлих. Чорне плаття із золотою вишивкою пасувало її блідому обличчю. За ці дні дівчина помітно схудла, але це ще більше підкреслило її красу.

Раптом її камінь почав помітно нагріватись. Стукіт у двері перервав її здивування.

- Ліно?  - запитав Таріус, заходячи до світлиці. Він зачинив двері, прихилившись до них спиною. Він був одягнений так, як і Ліна, в усе чорне.

Дівчина підвелась і хотіла до нього підійти, але Таріус зупинив її жестом.

-Стій, будь ласка, там де ти стоїш, а краще сядь, – швидше наказав, ніж попросив він.

Дівчина слухняно сіла на місце.

- Як ти, як твоя рана? – стурбовано запитала його.

- Усе добре, не хвилюйся, - якось сумно відповів юнак. - Ліно,  ми маємо поговорити. Останні події все перевернули з ніг на голову і змінили наші з тобою плани. Ардагаст більше не хоче і не може виконувати свої обов’язки, тому всю владу він передав Родіму і Деяні. Він щойно покликав мене. Ардагаст віддав камінь, сказавши, що хоче померти сьогодні при ритуальному спаленні Агідель. Він вважає за честь приєднатися до своєї дружини. – Таріус витягнув поверх сорочки яскраво-червоний камінь, що світився як живий.

     Ліна машинально торкнулась свого каменя, що припікав під сукнею.

- Мені шкода, що все вийшло саме так, але цим все і мало закінчитись, – продовжив він. - Ардагаст попросив нікому, окрім тебе, не говорити про це, бо Деяна і Родім будуть його відмовляти, але він чудово розуміє, що жити йому лишилось недовго так чи інакше.

 Сльози потекли по блідим щокам Ліни, їй було шкода Ардагаста, і Агідель, і Деяну з Родімом, та й всіх, хто загинув. Усі ці дні дівчина трималась, допомагала чим тільки могла, але зараз нерви здали.

Таріус зняв камінь та поклав його біля дверей. Потім він підійшов до неї, присів на коліна і обійняв.

- Ти маєш бути мужньою, – прошепотів на вушко. Ліна відхилилась він нього і витерла сльози. Хлопець взяв її за руку. – Це ще не все, – продовжив, - там на полі бою, Цезаріон сказав мені, що знає всі мої кроки наперед, тому і переслідуватиме нас там, де ми його не чекаємо. Він піде на все, щоб заволодіти каміннями. Насправді, це він підговорив стартига Пріска піти війною на Ардагаста. Він знав, що ми тут.

- Що це означає?

- Це означає, що в Центрі є шпигун, який працює на нього і «зливає» всю інформацію.

- Але як це можливо?

- Не знаю, – підвівшись, Таріус підійшов до вікна і задумався. – Шкода, що я його не вбив, – вголос подумав він і згодом додав: – Зараз не час про це думати, - він підійшов до дверей і одягнув камінь під сорочку. – Нам потрібно на поховання. Я чекатиму тебе там.

Двері закрились, а Ліна так і сиділа на своєму місці біля дзеркала. Сили покинули її. Вона була стурбована усіма цими подіями, але зараз турбувало ще одне – Таріус. Щось змінилось у його поведінці. Раптом він став холодний і відсторонений від неї. Тепер, коли камінь у нього, вони не зможуть близько стояти один від одного, тепер потрібно тримати дистанцію. Як вона дізнається тепер дізнається, що трапилось? Може битва так вплинула на нього? А може щось інше? Відповідей не було.

Червоне сонце ледве торкнулось горизонту, але небо червоним маревом запалило не воно. Поховальні вогнища, що спалахнули в одну мить, розфарбували вечірню зорю. Сім’ї загиблих, усі в чорних вбраннях, стояли кожний навкруг свого вогнища. Померлі були одягнені теж у чорне. Старший з родини запалював вогнище факелом, як тільки Добромисл почав бити у величезний барабан, що був біля капища. Він відбивав якусь ритмічну мелодію, що так і вводила в транс. За декілька метрів від Агідель лежав Ратай. Родім підійшов та, поцілувавши в лоб батька, підпалив його. Загорілись усі вогнища, окрім князівського. Ардагаст чекав. Добромисл, зупинив свою мелодію. Князь підійшов, до Агідель і поцілував її в холодні бліді губи. Потім ніжно погладив по волоссю та щось прошепотів. Після цього повернувся на своє місце поруч з Деяною та Родімом.