Розділ 14

Ліна милувалась ранковою зорею, що поступово перетворювалась у день. Сонце уже за кілька хвилин визирне з-за горизонту і залляє небо палаючим сяйвом, ніби червоним полум`ям. Так, ранки і вечори у цьому світі - це щось! Дівчина відкрила вікно і вдихнула на повні груди вранішню прохолоду.

Вона озирнулась, оглядаючи кімнату у якій доведеться жити в найближчі дні. Велике ліжко з білизною, розшитою візерунками по краях, навпроти - вікно, з якого відкривався шалений краєвид на поле і ліс, поруч трюмо із дзеркалом й маленьким стільчиком. З іншого боку ліжка – велика, різьблена, розмальована скриня. На стіні розвішаний гобелен з вишивкою лісових мотивів. Кімната була не маленька, проте ліжко займало основну частину. Легкий стукіт у двері перервав її оглядини.

- Доброго ранку! - з усмішкою заглянула Деяна. – Вибач, що розбудила, але хочу тобі дещо показати!

Княжна зайшла до кімнати, а за нею прошмигнула ще одна дівчина.

- Це Мара, моя служниця. Вона допоможе тобі одягтись та зібратись,- таємничо підморгнула вона, вказуючи на служницю.

Деяна була одягнена в коротку полотняну сорочку, шкіряні штани, чоботи й хутряну жилетку. На поясі, підперезаним ременем, висів ніж, оздоблений дорогоцінними каменями.

- Ми кудись ідемо? – здивувалась Ліна такій ранній прогулянці.

- Так, скоро дізнаєшся!- змовницьки прошепотіла та й полишила кімнату.

Ліна швидко одягнулась у схожий одяг.  Мара розчесала її волосся  і перехопила червоною стрічкою від лоба до потилиці.  

Служниця провела Ліну іншим, таємним ходом, де ніхто не побачив їх. Вони пройшли заднім двором до конюшень. Там Мара вклонилась та пішла поратись на кухню.

Деяна чекала її в середині. Вона погладжувала сніжно-білого коня  по шиї й шепотіла ніжні слова.

- Це Ласка, моя кобила, - сказала дівчина, помітивши Ліну. - Вона дуже слухняна і добра. Ти можеш взяти її, щоб поїхати зі мною на прогулянку, доки всі сплять. Інакше з нами буде їхати табун охорони!

- Але я не вмію їздити верхи!- стрепенулась Ліна.

- Нічого! Ласка дуже розумна. Ти швидко все зрозумієш. Головне, не бійся, довірся їй і мені. Я навчу тебе! – щиро посміхнулася княжна.

- Добре, - тяжко видихнула Ліна, розуміючи, що відмовити княжні у прогулянці - це виявити неповагу до неї. – З радістю прогуляюсь з тобою. Але чи не буде у нас проблем?- все ж стривожено запитала.

- Та ні! Ми ненадовго! Ніхто навіть не помітить! – підморгнула їй та.

Деяна допомогла Ліні сісти на кобилу і розповіла, як нею керувати. Сама ж вивела зі стійла чорного, як смола, великого і статного жеребця.

- Це Буран, кінь мого батька. Він дуже любить його, але мене любить більше, тому дозволяє брати цього красеня, - пояснила Ліні.

Коні були вже сідлані, тому не гаючи часу Деяна легко заскочила на Бурана і підморгнула дівчині.

- Ну, Ліно, давай, а то поки ти думаєш, нас спохватяться. Тоді наша прогулянка перетвориться на військовий похід!

Ліна вирішила, що треба спробувати. Коли ще у неї буде така можливість? Ласка сумирно стояла і схвально хитала головою. Керувати нею, виявилось зовсім не складно. Кілька кіл по подвір`ю перед конюшнею і Ліна упевнилась, що зможе їхати. Дівчата, наскільки можливо, тихо проїхали через двір, прошмигнувши у відкриті ворота, а там помчали щодуху за межі міста.

У відкритому полі, верхи на сніжно-білому коні, Ліна відчувала себе богинею Афіною на полюванні. Вітер розвіював розпущене  волосся, а відчуття  польоту вдарило адреналіном у кров. Ніколи раніше вона не каталась на коні, але Ласка була дуже чутлива і слухняна, тому проблем не виникло зовсім. Дівчина отримувала шалене задоволення. Хвилин десять вони скакали степом у напрямку лісу. Стукіт копит кобили співпадав зі стуком серця Ліни і це було чудово. Вона ніби злилась в одне ціле із нею та відчувала кожний її швидкий крок, як власний. Деяна тим часом, уже дісталась узлісся і чекала там.

- Ну як?!- сміючись, запитала княжна, коли Ліна під`їхала до неї й стишила хід. - Сподобалось?!

-Це щось неймовірне! Ніколи раніше таким чином не розважалась! Думки всі відходять кудись далеко-далеко! Залишається лише почуття легкості і радості!

- Так, я теж це відчуваю! – погодилась Деяна. – Ходім, я дещо покажу тобі.

Вершниці попрямували до лісу. Він зустрів їх пахощами і зеленою живою красою. Дівчата їхали стежкою поміж височезних товстелезних дубів, а навкруг усе щебетало і співало різноманітними переливами. То тут, то там пробігали зайчики, здіймались птахи та прокидались лісові звірі. За одним із дубів причаїлась лисичка, що  насторожено дивилась на вершниць. Ліна вдихала аромати живого, казкового лісу. Вона насолоджувалась ласкавим, теплим промінням червоного сонця, яке уже високо піднялось у небі. Крізь зелену листву ці промінці переливались оксамитом та бриніли на листках, колисаних легким вітерцем. Далі стежка закінчилась, з'явились густіші й молодші дерева. Деяна їхала попереду. Деякі гілки боляче шарпали Ліну за волосся.

Проїхавши так ще трохи, дівчата виїхали на галявину.

- Оце так місце! – враз захоплено видихнула Ліна. – Заради нього дійсно варто було їхати так далеко!