Розділ 13

- Стій, якщо життя дороге!- крикнули позаду.

- Ліно, не роби різких рухів і мовчи, - прошепотів Таріус, швидко оцінюючи ситуацію.

Позаду них стояло шість воїнів. Одягнені у вишиті полотняні сорочки, підперезані плетеним шкіряним ременем, в жилетках та штанах з високими чоботами. На поясі у кожного з них були мечі й ножі. Усі довгокосі, на лобі носили шкіряні ремінці, які підтримували волосся. Один із воїнів звернувся до них.

- Хто такі?

- А ви хто такі? – запитав Таріус.

- Ми воїни князя Ардагаста – володаря тутешніх земель. Я Шуй – головний у дозорній дружині. Ви перейшли нашу територію! Отож повторюю, хто ви і з якою метою порушили наші кордони?  

- Ми прийшли із миром! - почав Таріус.- А хто ми і звідки, розкажем лише вашому князю! У нас до нього справа!

- Отже, шпигуни! – підсумував Шуй, підозріло їх оглядаючи.

- Ні! – не витримала Ліна. – Ми друзі, а не вороги вам!

- Дівчина?! - Шуй підійшов ближче, щоб роздивитись її.

Таріус вихопив ножа та став перед Ліною.

- Гадаю, не варто чіпати незнайомців, не знаючи, хто вони насправді!- злісно прошипів він.

- Вам краще здатись, – спокійно запропонував Шуй.- Ми відведемо вас до воєводи, а там хай він уже розбирається!

Таріус вирішив, що так навіть краще – не доведеться блукати по лісу і придумувати, як потрапити до князя. Юнак сховав ніж за пояс. Їм зв’язали руки та повели густими чагарниками. Десь через пів години вони вийшли з лісу на галявину, а потім на дорогу.

У далині виднілось місто, оточене дерев’яною стіною. Пройшовши головні ворота, Ліна стала оглядатись навколо. У місті були камінні вулички, одно- та двоповерхові будинки з дерева. Поруч снував народ, одягнений, як в старовинних фільмах про слов’ян: у сорочках, сарафанах, намисті, шапках. Розмаїття кольорів вражало і захоплювало. Кожен займався своєю справою. Он в кузні дужий коваль кує меч, біля нього іще один підбиває копита коню. Там господиня місить тісто, інша - пряде на нитки на вулиці під навісом. Там діти бігають, жуючи солодкий пряник. Люди не звертали на цю групу жодної уваги, ніби це було звичною справою. 

Полонених провели вечірніми вулицями і завели у великий дерев’яний будинок. Посеред кімнати за дерев`яним столом сидів статний кремезний чоловік з короткою сивою бородою і довгим волоссям. Ліна звернула увагу, що у нього зліва заплетена одна невелика косичка. Він, щось уважно роздивлявся на карті – застеленій на столі.

- Воєводо Ратай!- схилився у поклоні Шуй перед ним. – Ось схопили чужинців, кажуть, що до князя, але, як на мене то шпигуни якісь!

- Глянемо зараз,- махнув рукою, щоб полонених підвели ближче.

Таріуса з Ліною підвели та грубо штовхнули на землю, змусивши стати на коліна. Зв’язані Лінині руки затекли і пекли вогнем, ноги нили, але не зважаючи на це, страху не було.

- Хто такі? – уважно розглядаючи чужинців, запитав Ратай.

- З усією повагою до Вас, але говоритимемо лише з князем. Справа таємна і не для сторонніх вух, -  холодно відповів Таріус.

- От юначе, розсуди сам! Ти як бачу хлопець не дурний, -  посміхаючись, промовив воєвода. – Як би ти вчинив на моєму місці, якби до тебе привели не знамо кого із вимогою про зустріч із князем?

- Я усе розумію, але сказати правду можу лише йому,- стояв на своєму юнак.- Ні, звичайно можу і збрехати, але для чого?

- Отож, як я і думав – шпигуни! Скажи правду і смерть твоя буде легка! – суворо поглянув Ратай на Таріуса, потім на Ліну. – За дівку не хвилюйся, ми жінок не чіпаємо, буде прислужувати у князя, але це якщо ти говоритимеш! А якщо ні, то вивеземо в ліс тай хай собі блукає, доки на розбійників не наткнеться! – розсміявся він.

- Таріусе! - перелякано поглянула на нього Ліна.

- Усе гаразд,- видихнув юнак, тепло поглядаючи на неї. Потім підвів голову у сміливо глянув на Ратая. – Ми посланці, а не шпигуни і несемо вість для князя.  Дужу важливу вість. Якщо ви не відведете нас до нього чи хоч якось нашкодите, то вам буде не переливки! Це питання життя і смерті, не лише нашого, але й князя Ардагаста!

Воєвода зірвався з місця і розлючено підійшов до Таріуса. Він вхопив його за ворот сорочки та з силою підняв на ноги. Таріус звівся й сміливо глянувши йому у очі.

- Ти, собака, будеш погрожувати життям князя! Та, як ти смієш?!- гаркнув воєвода. – Не хочеш говорити зі мною, то поговорищ із нашим ковалем! Він швидко вміє розв`язувати язика розпеченим залізом!

- А потім, коли князь дізнається, що ви зробили із шанованими посланцями, як думаєте, кого він відправить до коваля наступного? – зухвало запитав Таріус.

Він такої нахабності Ратай розгубився і відпустив юнака. Він насупив брови і задумався на кілька хвилин. Потім махнув Шую, щоб той допоміг підвестись Ліні.

- Розв`яжи дівчині руки! – суворо наказав Ратай. – А ти, - він знову гнівно глянув на Таріуса, - якщо збрехав, хоч слово, то я особисто тебе рубатиму по шматкам!

- Добре,- погодився Таріус.- Я згоден!

Таріусу руки не розв`язали, мабуть, для перестороги.