Розділ 9

- Це моя дружина, -  тихо промовив він.

Ноги стали ватні, якби Ліна не сиділа, то точно впала б. У горлі пересохло, стало дурно.

- Ти одружений?- ледь видушила із себе.

- Не зовсім, - понуро відповів юнак.

- Це як? – щиро здивувалась.

- Вона померла,- Таріус тяжко видихнув, на мить прикривши очі. - Нещасний випадок.

- Хіба з вашою технологією ви не можете оживляти мертвих? У вас же технологічно розвинутіша цивілізація, ніж на Землі?

- Можемо, - погодився юнак, -  але лише в перші три дні після смерті. Пізніше це неможливо.

- Розкажи, як це сталось, - стиха попросила вона.

Таріус прикрив обличчя рукою і сперся на коліно. Він мовчав. Ліна зрозуміла, що душа його ще болить, тому поспішила ретируватись.  

- Мені цікаво, але якщо ти не можеш…

- Усе гаразд, я можу, – Таріус відвів руку, а по потім зібрався з духом і почав розповідати. - Ми одружились, коли нам було по вісімнадцять. У наш медовий місяць, вирушили на острова Природи. Там знаходяться джунглі, водоспади, гори – все, до чого ти так звикла в своєму світі і чого майже не залишилось у нас. Ми чудово проводили час: відпочивали, вдень ловили рибу, а ввечері пекли її на вогнищі. Нам так добре було разом. Здавалось, що ми якісь першопроходьці і нікого, крім нас, у світі немає. Одного разу ми купались у річці біля водоспаду. Аті підсковзнулась, її понесло течією до самого водоспаду. Я кинувся за нею. В останню мить встиг вхопити за руку. Над самою прірвою росло дерево, і одна з гілок якраз була над головою. Я вхопив Аті, подумав, що все гаразд, що ми випливемо. Я кричав, що витягну нас. Але гілка затріщала, почала ламатись. Занадто важко було їй витримати нас обох. Вона зрозуміла це і сказала: «Я кохаю тебе. Благаю, живи!». А потім відпустила руку. – Він замовк, на мить схиливши голову.  - Краще я відпустив би руку і помер разом з нею. Її «Благаю, живи!» стало для мене найгіршим смертельним вироком. Атланти не бояться смерті. Але для нас святий обов’язок виконати волю помираючого. Життя без неї було для мене не життя - воно втратило сенс. Її тіло знайшли лише через тиждень за 1300 кілометрів від місця, де це сталось.

Ліна не знала, шкодувати  їй про те, що спитала, чи пожаліти самого Таріуса. Було видно, що ця душевна рана ще болить, завдає йому страждань.  Скільки ж він так мучиться?

- Коли це сталось? – тихо запитала вона.

- Три роки тому, - так же тихо відповів юнак.

- Мені шкода, що так трапилось. Пробач, що запитала.

- Все гаразд, - опанував себе Таріус. Він поглянув на дівчину і ледь посміхнувся. - Нам треба йти. Треба дістатись готелю, нормально відпочити і подумати, як врятувати Марту.

- А охорона внизу?

- Вони пішли. Доки ти спала я спустився і розвідав ситуацію. Охоронці, мабуть подумали, що ми подались далі, тому облишили шукати нас тут.  Он позаду тебе одежа. Можеш переодягнутись, так буде більш зручно.

- Де ти її  взяв? – Ліна помітила поруч себе просту полотняну сукню і білу накидку на голову.

- Тут за горою є село, - пояснив він, ледь посміхаючись. – Доки ти спала, я сходив і вкрав одяг для тебе.

- Обов`язково було красти? – з докором глянула на нього.

- Небезпечно зараз з`являтись і купляти будь-що у місцевих. Охоронці по-всюду і будь-якого чужинця селяни одразу їм викажуть. Вони занадто бояться гніву фараона, тому не будуть укривати чи допомагати нам. Тому крадіжка- це вимушена міра.

- Знову вимушена міра! – саркастично зауважила Ліна. Їй не подобалась сама думка про те, що зараз їй належить одягнути щось крадене. – Я так розумію, що це у твоєму стилі - красти речі, людей?

- Це щось типу: «дякую»? – розвеселився Таріус, іронічно підводячи брову та відходячи до виходу печери, щоб дати змогу Ліні переодягнутись.

Взуття з ноги Ліни було вчасно перехоплено юнаком  у районі його голови.

- Вийди! – злісно прошипіла вона, під його сміх.

Після вчорашніх святкувань, місто прокидалось доволі важко. То тут, то там ще ходили на підпитку веселуни, співаючи пісень по дорозі додому.

Більш розважливі мало-помалу снували туди – сюди, кожний у своїх справах. Ніхто не звернув увагу на молочника, що віз на возі глечики з молоком на базар. Ніхто не звертав уваги і на двох людей, яких він підвозив. Юнак в халаті і дівчина у звичайному сільському платті не привертали уваги до себе. Коні йшли важкою ходою, переступаючи з ноги на ногу. Молочник їх не підганяв. Час від часу він озирався навкруг. Доїхавши до однієї з вулиць, він зупинився та попрощався зі своїми супутниками, отримавши попередньо кілька золотих монет. Парочка шмигнула  в провулок. Вони стиха почали перешіптуватись один з одним.

- Таріусе, мені не дуже подобається твоя ідея!  

- Іншого виходу немає.

- А якщо там засідка і нас схоплять?

- Якщо щось трапиться, то ти повинна дістатись до апарату перенесення.

- А Марта?

- Нам треба дістатись у кімнату готелю відпочити і подумати, як її врятувати.  Але якщо там засідка, то ти повинна врятуватись сама. Щодо Марти, то тепер точно Цезаріон триматиме її в заручницях, тому шкоди не завдасть.