Розділ 8

За міською брамою було темно та холодно. Таріус з Ліною бігли з усіх сил. Ноги дівчини загрузали у пісок й треба було прикладати максимум зусиль, щоб не збавляти темпу. У тих легких капчиках, які були на ній, бігти взагалі було важко, іноді навіть здавалось, що бігла босоніж. Серед піску траплялись камінці та колючі куші, за які дівчина у темноті боляче зашпортувалась. Двічі вона падала. Таріус змушений був зупинятися, підхоплювати та допомагати підвестись. Зрештою він взагалі не відпускав її руку. Швидкий темп юнака значно вибивав із колії захекану Ліну, але страх змушував поспішати за ним. Клятий пісок після падінь потрапив у легкі штани, капці, ліф топу – усюди.  Тепер він боляче тер й муляв. Проте погоня позаду не давала про це думати. Четверо вершників на конях, із факелами в руках, майже наздоганяли їх. На щастя, по-переду виднілась скеля із густими заростями навкруг. Нарешті вони добігли й ландшафт під ногами змінився на скелясто-лісовий. Бігти стало легше. Вони петляли кущами, деревами, перейшли річку, яка протікала по-під скелю, вбрід, пробігли галявину й почали видиратись на скелю. Тим часом шум та крики погоні то стихали, то знову зненацька з`являлись. Ліна видерлась на два метри, проте рука зісковзнула і вона ледь не зірвалась. Таріус вчасно схопив її за зап`ястя, та видавши легкий стогін, підтягнув на виступ. Дівчина залізла і сіла поруч, віддихуючись. Враз попід ними промчали вершники, які не помітили втікачів.

- Вони повернуться і побачать нас, - прошепотів юнак.- Треба забратись вище.

- Я більше не можу, - тихо простогнала Ліна. - Пальці геть не слухаються і зісковзують з каміння.

Таріус поглянув вгору потім на дівчину.

- Там через метра три є печера, он бачиш? – він питально поглянув на Ліну.

- Таріусе, я не дістанусь туди, - ледь не плакала вона, споглядаючи на свої стерті і збиті від падінь руки.

- Добре. – видихнув юнак, - тоді залазь мені на спину і міцно охопи руками шию, а ногами талію.

Дівчина слухняно усе зробила. Таріус вправно подолав рятівну відстань. Вони розтягнулись на камінній підлозі. Печера була не велика, але суха й тепла. Сонце нагріло її за день, тому каміння приємно гріло тіло. Вони прислухались – знизу знову почулись крики погоні. Вершники швидко проїхали повз.

- З вогнем сьогодні не вийде, тому доведеться терпіти прохолоду вночі, - підводячись озирнувся навкруг Таріус.

Сяйво місяця заливало печеру і освітлювало, ніби у день. Дівчина теж підвелась і роззирнулась. Навкруг простір метра чотири на чотири. На дальній стіні маленькою цівкою лилася вода, стікаючи  у отвір в підлозі. В самому ж отворі була розщелина через яку вода йшла за стіну, залишаючи печеру сухою.

- Вода! – зраділа Ліна, підставляючи долоні під рятівну струю.

- Так, нам пощастило, - видихнув Таріус осідаючи зі стогоном, на підлогу.

Дівчина вимила руки, умилась, як могла, та втамувала спрагу. Лише після цього оглянула свій легкий одяг, що прикривав тіло лише частинами.  Він так не був теплим, а зараз, після річки, став ще й мокрим. Нічний прохолодний вітерець дунув у печеру. Ліна присіла поруч Таріуса і охопила себе руками. Юнак зняв халат, у якому був, та накинув на дівчину. Ліна з радістю загорнулась в нього.

- Як ти, ціла? – схвильовано запитав він.

Дівчина не могла говорити, а лише кивнула головою.

- Камінь з тобою ?

І тут вона згадала слова Цезаріона.

- Камінь? Таріусе, я не змогла його зняти, я не вбивця!- трохи подумавши додала: – Ти, до речі, знав, що камені нагріваються в присутності один одного?

Таріус спохмурнів, похиливши голову. Він взяв її долоню у свою руку. Ліна відсахнулась він нього, її трусило, сльози навернулися на очі.

-Так, Ліно, знав, - тихо прошепотів, схиливши голову.- Це було необхідно, щоб Цезаріон тебе помітив і запросив до себе в покої. Не твоя краса його вразила, а дія каменю. Ти повинна була підсипати йому снодійне, забрати його камінь. Каміння пекли би, але ж не спалив б тебе. Це вимушена міра. Я не міг тобі всього сказати, бо все мало виглядати природньо. Цезаріон гарний психолог та не став би пити нічого з твоїх рук, якби щось запідозрив. А так, я розумію, у тебе все вийшло. Майже все. 

Таріус зробив спробу обійняти її. Дівчина відштовхнула юнака з такою силою, що він аж похитнувся, схопившись за бік.

Раптом щось липке на її руці змусило пильніше придивитись.

- Таріусе, тут кров! Ти поранений!?

Хлопець повернувся на освітлену сторону печери боком. На полотняній сорочці і штанях, у яких він залишився, просочились плями крові.

- Подряпина. Не зважай! – він намагався відвернутись так, щоб Ліна не бачила його поранення й швидко перевів тему. - Я знаю, що ти мені не віриш, але повір, я зробив і зроблю все, щоб з тобою нічого поганого не трапилось, – обличчя Таріуса ніби скам'яніло. – Лягай, треба відпочити, завтра мусимо пробратись до міста. У готелі де ми спинились, я заховав наші речі. А ще треба подумати, як врятувати Марту.

Ліна підвелась, обійшла Таріуса й присіла навшпиньки. Половина полотняної сорочки залита кров'ю.

- Таріусе, це не подряпина, дай подивлюсь!- вона протягнула руки, вхопившись за край сорочки.